Доля цілого села опинилася в руках одного ЧОЛОВІКА. ДЕЗЕРТИР став його останньою НАДІЄЮ на майбутнє…
Скасувати розклад виявилося простіше, ніж знищити наслідки. За роки система проникла в усі стосунки: визначала повагу, доступ до їжі, вплив і уявлення людини про власну цінність. Навіть без графіка жителі й далі ділили одне одного за старими ролями. Жінки не знали, як знову бачити в чоловіках людей, а чоловіки не розуміли, ким бути, коли їхня колишня функція стала непотрібною.
Сергій Павлович спробував пристосуватися тихо. Він запропонував Євдокії оформити звичайний шлюб, щоб нарешті отримати зрозуміле місце в селі. Вона відмовила, пославшись на вік, хоча справжня причина була глибшою. Після багаторічної абсолютної влади голова не могла уявити себе чиєюсь дружиною і жити за правилами, яких не встановила сама.
Крилов не став сперечатися. Він залишився у своїй хаті, вряди-годи допомагав господарству й далі захищав село від зайвої уваги. Але без колишньої системи почувався таким самим зайвим, як Іван незадовго до смерті. Різниця полягала лише в тому, що колишній майор умів приймати самотність і не вимагав повернути йому втрачену роль.
Степан пережив зміни інакше. Він дедалі частіше напивався, бешкетував і чіплявся до жінок. Одного разу спробував силоміць утримати молоду вдову. Односельчанки відбили її й так жорстоко покарали Воронова, що тиждень він не вставав із ліжка. Після цього навіть колишні прихильниці відвернулися від нього. Із шанованого учасника громади він перетворився на небезпечного п’яницю, якого терпіли лише тому, що не знали, куди подіти.
Проблеми дітей тим часом ставали дедалі помітнішими. Найстаршим було по тринадцять або чотирнадцять, і вони вже не сумнівалися у своєму походженні. Одні змирилися з тим, що їхнім батьком був Іван або один із двох чоловіків, що лишилися. Інші сприймали правду як тавро й звинувачували матерів у тому, що ті погодилися жити за встановленим порядком.
Особливо тяжко доводилося хлопцям у школі сусіднього села. Однолітки чули чутки й називали їх байстрюками ганьби. Бійки повторювалися так часто, що кілька разів втручалася місцева поліція. Підлітки захищали себе кулаками, але не могли відповісти на запитання, чому в багатьох із них одне й те саме обличчя і ні в кого немає визнаного батька.
Удома вони вимагали пояснень від матерів. Одні жінки й далі повторювали стару легенду, інші визнавали частину правди, треті зривалися й звинувачували Євдокію. Через це діти одного віку знали різне й переказували одне одному несумісні версії. Спільна таємниця, яка колись тримала дорослих разом, тепер роз’єднувала сім’ї й перетворювала кожну розмову про минуле на новий конфлікт.
Підліткам було важко вважати Івана батьком: за його життя їм забороняли так його називати, а після смерті на могилі не було імені. Степан був живий, але своїм пияцтвом і жорстокістю викликав відразу. Крилова поважали, однак він теж не визнавав дітей офіційно. Молоде покоління росло серед трьох можливих батьків і водночас без жодної людини, готової відкрито прийняти цю роль.
П’ятнадцятирічний Петро, один із найстарших Іванових синів, одного разу зник. Пошуки не дали результату. Лише за рік надійшов лист із далекого гірничодобувного селища: підліток завербувався на копальні й хотів почати життя там, де ніхто не знає назви його рідного села. Для решти його втеча стала доказом, що від спільного минулого можна врятуватися відстанню…