Доля цілого села опинилася в руках одного ЧОЛОВІКА. ДЕЗЕРТИР став його останньою НАДІЄЮ на майбутнє…

Дівчата несли іншу травму. Вони росли, спостерігаючи нічні візити матерів і зв’язок близькості з обов’язком, їжею та становищем. Одні надто рано повторювали побачену модель із хлопцями з сусідніх сіл. Інші уникали чоловіків і не довіряли жодним обіцянкам. В обох випадках дитинство, побудоване на таємниці, і далі визначало їхній вибір.

Євдокія виконала обіцянку й відправила Надію вчитися до міста. За пів року шістнадцятирічна дівчина повернулася вагітною і замкненою. Імені батька вона не назвала. Дарина Семенівна допомогла прийняти пологи, після чого Надія ростила доньку сама й майже не спілкувалася із селом. З’явилися чутки про пережите насильство, але підтвердження їм не було.

Голова кілька разів намагалася заговорити з нею. Надія відповідала поглядом, у якому читалося звинувачення за зникнення Марфи, за брехню і за весь устрій сільського життя. Євдокія відступала. Слова про порятунок не могли втішити людину, яка бачила лише ціну й ніколи не обирала брати участь у цьому плані.

Поступово до села почали приїздити чоловіки ззовні: демобілізовані військові, робітники з будов, люди, які шукали дім і заробіток. Чутки про безліч самотніх жінок розходилися далеко. Деякі приїжджі сваталися й залишалися, інші користувалися гостинністю й ішли. Євдокія вже не могла контролювати особисті рішення жительок, та й не мала колишнього права це робити.

З’явилися справжні шлюби й сім’ї, у яких діти знали своїх батьків. Зовнішня структура села поволі ставала звичайною. Але між новими сім’ями й поколінням, народженим за графіком, пролягала невидима межа. Старші діти пам’ятали приниження, матері — страх і примус, а чоловіки, які брали участь у системі, не могли позбутися звички вважати свою присутність владою.

Степан Воронов загинув за кілька років за нез’ясованих обставин. Його знайшли в річці з тяжкою травмою голови. Офіційно вирішили, що п’яний чоловік упав із мосту. У селі вважали, що йому допомогли впасти. За роки він заподіяв зло багатьом, тому коло можливих винних було надто широким, а бажання розслідувати майже ні в кого не виникло.

Похорон минув без почестей. На краю цвинтаря не поставили навіть хреста. Одинадцять дітей Степана не прийшли попрощатися з ним: вони ненавиділи батька не менше, ніж діти Івана ненавиділи історію власної появи. Смерть Воронова не викликала ні полегшення, ні спільного горя — лише мовчання, яким у селі давно прикривали все незручне.

Крилов прожив іще п’ять років. Інфаркт наздогнав його вночі у власній хаті. Цього разу провести померлого прийшло більше людей. Сергій Павлович не був улюбленцем, але дотримав обіцянки й багато років не дозволяв зовнішнім службам зруйнувати село. Його поховали поруч з Іваном під таким самим безіменним хрестом.

Євдокія Степанівна дожила до вісімдесяти двох років. Останні роки вона провела майже сама. Жінки, які колись підтримували її рішення, намагалися не зустрічатися з колишньою головою, бо її обличчя повертало спогади. Дорослі діти бачили в ній винуватицю всіх принижень, смертей і брехні. Євдокія не виправдовувалася й не сперечалася з ними…