Доля цілого села опинилася в руках одного ЧОЛОВІКА. ДЕЗЕРТИР став його останньою НАДІЄЮ на майбутнє…

Найстаршим дітям виповнилося вісім або дев’ять. Вони бачили нічні візити матерів до Івана, Степана й Сергія Павловича, чули сварки дорослих і вже здогадувалися про спорідненість. Це знання не приносило відчуття сім’ї. Навпаки, діти відчували, що їхня поява пов’язана з таємницею, яку дорослі водночас виправдовують і соромляться.

Особливо люто опиралася Надія, донька зниклої Марфи. У десять років вона втекла й дісталася районного центру. За тиждень дівчинку знайшли голодною й брудною, але повертатися вона відмовлялася, називаючи село місцем суцільної брехні. Євдокія приїхала сама й пообіцяла відправити Надію вчитися до міста, коли тій виповниться чотирнадцять років.

Дівчинка погодилася, однак відтоді дивилася на дорослих із відкритою зневагою. Вона стала голосом покоління, яке не приймало угоди, укладеної до його народження. Діти хотіли звичайних батьків, сімей і життя, у якому їхнє походження не доводиться приховувати. Те, що їхні матері називали порятунком, для них ставало спадковим приниженням.

Наступна сувора зима принесла падіж худоби й пожежу, але головна трагедія сталася навесні. Іван ішов до криниці, спіткнувся й ударився головою об кам’яний край. Його знайшли за пів години непритомним. Дарина не могла впоратися з тяжкою травмою, а кликати лікаря, як і раніше, боялися.

Три дні Корнілов лежав у гарячці, іноді називав імена й плакав уві сні. Жінки чергували біля ліжка, хоча кожна по-своєму брала участь у його багаторічному полоні. На третій день Іван розплющив очі, побачив Євдокію й прошепотів, що тепер усе нарешті закінчиться. Потім він спокійно помер, ніби дозволив собі відпочинок, якого не мав одинадцять років.

Йому було тридцять шість. За час життя в селі в нього народилося п’ятдесят дітей. Похорон провели без сторонніх і без імені на хресті, щоб випадкова людина не зацікавилася минулим померлого. Жінки щиро плакали, але разом із горем відчували полегшення: зник центр порядку, який давав надію і водночас змушував усіх брати участь у насильстві.

Після похорону Євдокія скликала раду й оголосила завершення експерименту. Діти вже з’явилися, село отримало нове покоління, а отже колишній розпорядок більше не потрібен. Вона запропонувала повертатися до нормального життя, наскільки це можливо після одинадцяти років, упродовж яких близькість, материнство, влада і страх були з’єднані одним графіком.

Смерть Івана не закрила історію. Навпаки, вона позбавила систему останньої опори й оголила все, чого жінки роками намагалися не помічати. Степан негайно спробував оголосити себе головним чоловіком, але натрапив на спротив. Учасниці більше не хотіли безкінечних вагітностей і ролі безмовних продовжувачок села.

Багато хто на той час був фізично виснажений. У декого росло по чотири або п’ять дітей. Жінки, які колись благали включити їх до графіка, тепер вимагали спокою. Візити Степана ставали рідкісними, а потім припинилися. Воронов погрожував і обурювався, але Євдокія вперше сказала йому, що крові й сліз було досить…