Доля цілого села опинилася в руках одного ЧОЛОВІКА. ДЕЗЕРТИР став його останньою НАДІЄЮ на майбутнє…

Зовні до нього ставилися з пошаною, але ця повага не була людяною. У ньому бачили засіб, від якого залежала поява дітей. Вдячність змішувалася зі зневагою, надія — з відразою. Іванові приносили найкращу їжу й берегли від зайвої роботи, однак ніхто не цікавився тим, що відбувалося з ним самим.

Він став відповідати односкладово, перестав виходити без потреби й почав пити. На подвір’ї знаходили порожні пляшки, а вночі сусіди чули, як він розмовляє сам із собою. Євдокія помічала зміни, але поки чоловік лишався здоровим і дотримувався графіка, його стан її не цікавив. Для створеного порядку він був справним механізмом, а не людиною, яка потребує допомоги.

За кілька років у селі вже налічувалося двадцять три дитини, ще вісім жінок чекали на пологи. Такий сплеск народжуваності привернув увагу районних службовців. У повоєнний час населення довкола скорочувалося, а тут немовлята з’являлися одне за одним. Інспектори приїздили перевіряти записи й розпитували матерів про батьків.

До кожного візиту готувалися як до небезпечної операції. Івана ховали в обладнаному підпіллі під конторою, де заздалегідь тримали воду й їжу. Жінки повторювали одну й ту саму історію: одні діти були записані на загиблих чоловіків, інші нібито з’явилися від випадкових військових, які проходили через село. Невідповідності в датах пояснювали повоєнною плутаниною.

Перед приїздом інспекторів Євдокія розподіляла відповіді заздалегідь. Кожна мати мала пам’ятати ім’я, дату й коротку історію офіційного батька. Варто було двом жінкам розповісти різні версії про одну людину — і вся конструкція могла розвалитися. Тому перевірки виснажували село сильніше за польові роботи: кілька днів люди жили в очікуванні випадкової помилки.

Іван у цей час сидів під підлогою без світла й дослухався до кроків над головою. Там особливо виразно відчувалася умовність його безпеки. Ті самі жінки, які називали його рятівником, у разі провалу могли заперечити знайомство. Він залежав від їхньої злагодженості, а вони — від того, чи зуміє він безшумно перечекати обшук.

Медична працівниця з найближчого міста Антоніна Василівна отримувала картоплю, м’ясо й самогон і не ставила зайвих запитань про записи. Поки цього вистачало, але Євдокія розуміла: подарунки не можуть безкінечно приховувати очевидну схожість дітей. Рано чи пізно з’явиться людина, яка вирішить зіставити дати.

Такою людиною виявився двадцятисемирічний Степан Кузьмич Воронов, який приїхав із районної адміністрації перевірити господарську звітність. Молодий службовець був прискіпливий, честолюбний і надто старанний, щоб задовольнитися загальними поясненнями. Євдокія намагалася зайняти його вечерями й розмовами, однак він і далі ходив по хатах, вивчав книги та розмовляв із жительками.

На третій день Степан звернув увагу на дітей. Вони виглядали не просто односельцями, а близькими родичами. Схожі риси повторювалися надто часто, щоб це можна було списати на випадковість. Перевіряльник запросив відомості про батьків, зіставив строки народження з датами їхньої офіційної загибелі й виявив, що багато немовлят були зачаті вже після закінчення війни…