Доля цілого села опинилася в руках одного ЧОЛОВІКА. ДЕЗЕРТИР став його останньою НАДІЄЮ на майбутнє…
Однак навіть свята підкреслювали різницю між дітьми. Народження хлопчика пов’язували з майбутньою працею і продовженням села, дівчинку зустрічали тепло, але без тієї самої урочистості. Матері помічали це й знову сперечалися про справедливість. Євдокія припиняла розмови, нагадуючи, що важлива кожна дитина, хоча сама першою просила Івана особливо сподіватися на синів.
Євдокія вигадала пояснення про сильні родинні риси покійних родичів Акулини. Версія була слабка, але інших не існувало. Поки зовнішніх перевірок не було, село погоджувалося вважати її достатньою. Справжня небезпека зароджувалася всередині: деякі жінки почали бачити в Іванові не лише майбутнього батька своїх дітей, а й чоловіка, на якого претендували особисто.
Найдужче змінилася Марфа. Вона першою прихистила втікача, першою жила з ним під одним дахом і першою народила від нього доньку, якій дала ім’я Надія. Після цього Марфа почала вважати себе його справжньою дружиною, хоча такого становища в селі не передбачалося. Вона розпитувала сусідок, стежила, хто входив до Іванової хати, і вимагала для себе більше часу.
Її ревнощі невдовзі перестали бути таємницею. Марфа влаштовувала сцени на вулиці, звинувачувала інших в обмані й нагадувала, що без неї Іван загинув би в снігу. Євдокія кілька разів попереджала її, але жінка не відступала. Вона дедалі голосніше говорила про свою особливу роль і тим самим ставала небезпечною для спільної таємниці.
Одного зимового ранку Марфа зникла. Для сторонніх оголосили, що вона покинула дитину й поїхала до далекої родички в місто. Надію передали іншій жінці. Однак уночі сусіди чули крики й важке волочіння по снігу, а вранці побачили сліди, що вели до річки. Коли навесні розтанув лід, рибалки з іншого села знайшли жіноче тіло, яке неможливо було впевнено впізнати.
У селі ніхто не сумнівався, кого поховали як безіменну потопельницю. Одні вважали, що Марфу прибрали за наказом Євдокії, інші вірили, що вона сама не витримала й кинулася в ополонку. Доказів не існувало, а ставити запитання ніхто не наважувався. Зникнення першої Іванової рятівниці стало попередженням для всіх, хоча так і лишилося невідомим, хто саме його зробив.
Після загибелі Марфи відкриті суперечки майже припинилися. Жінки побачили, як далеко може зайти захист таємниці, і повернулися до встановленого порядку. Іван теж зрозумів, що село здатне не лише прихистити, а й знищити. Він і далі виконував вимоги, дедалі рідше розмовляв і дедалі довше сидів сам у своїй хаті.
Надія залишилася без матері й була віддана на виховання іншій жінці. Офіційна розповідь про Марфин від’їзд не пояснювала, чому та покинула маленьку доньку й ніколи не надіслала звістки. Дорослішаючи, дівчинка чула уривки іншої історії й розуміла, що жителі приховують обставини зникнення. Ця родинна таємниця згодом посилила її ненависть до Євдокії й до всього порядку села.
Для решти Марфине зникнення стало межею. До нього вони ще дозволяли собі ревнувати, вимагати й сперечатися; після — зрозуміли, що особисте почуття може бути оголошене загрозою спільному виживанню. Євдокії більше не доводилося часто карати. Досить було нагадати, що одна жінка вже поставила себе вище за таємницю і більше не живе серед них…
