Я випадково почула розмову нареченого з його матір’ю й зрозуміла, що після весілля вони вже ділять моє майно.

— Пиши, Богданчику, пиши розбірливо, щоб потім нічого не переплутати. Тут кожна крихта має бути врахована, поки ця спить.

Скрипучий шепіт, схожий на звук давно не змащеної дверної завіси, просочився крізь сон і настирливим джмелем закрутився Яні у вухах.

Вона привідкрила одне око. Червоні цифри електронного годинника показували пів на третю ночі. До весілля залишалося рівно чотирнадцять днів.

Яна перевернулася на спину й одразу відчула порожнечу поруч. Друга половина ліжка вже встигла охолонути. Богдана, який три місяці тому урочисто переніс у її обжиту двокімнатну квартиру свої кросівки, сорочки й великі життєві плани, не було.

Зате на ковдрі сидів Барон — величезний вуличний кіт із рваним вухом, якого Яна колись підібрала біля будинку. Він дивився на прочинені двері спальні з суворим виразом прокурора, який уже зібрав достатньо доказів. Барон Богдана не любив. Богдан відповідав йому такою ж сталою неприязню.

Яна безшумно спустила ноги на прохолодний ламінат. Життя поруч із чуйним котом давно навчило її рухатися м’якше за будь-яку гімнастку. У коридорі було темно, а на кухні горіло слабке жовте світло витяжки. Звідти долинали звуки, зовсім не схожі на звичайний нічний перекус: шаруділи папери, ручка квапливо дряпала аркуш, а впівголоса говорив хтось сторонній.

Біля дверного одвірка Яна зупинилася. Крізь вузьку щілину чудово проглядалася половина столу. Над картатим аркушем зсутулився її майже чоловік. Навпроти, розмахуючи рукою із затиснутим у пальцях ванільним сухарем, сиділа Галина Петрівна — мати нареченого, яка жила за чотириста кілометрів і мала приїхати лише напередодні реєстрації.

На кухні стояв важкий запах вагонної задухи, дешевої вокзальної випічки й нафталіну. З дорожнього багажу було ясно: Богдан потайки впустив матір, поки наречена спала, а гостя прибула не на пару годин і розраховувала влаштуватися надовго.

— Мамо, тихіше, — шикнув Богдан, тривожно зиркнувши на двері. — У неї сон чуйний.

— Не тремти, — відрізала Галина Петрівна й розгризла сухар із таким хрускотом, ніби ламала чиїсь кістки. — Дружина зобов’язана чоловіка слухатися. Тим паче ми заради сім’ї стараємося. Пиши далі: її червону машину віддаємо Тарасові.

Яна примружилася. Улюблений червоний кросовер вона купила після трьох років фрилансу без відпусток і вихідних. Тарас, молодший брат Богдана, у тридцять років уже третій рік шукав себе на батьківському дивані й поки знаходив тільки пульт від телевізора.

— Мамо, машина оформлена на неї ще до шлюбу. — Богдан почухав перенісся кінчиком ручки. — Як ми її переоформимо?

— Ех, Богданчику, який же ти недогадливий. Вона бере кредит на нову машину, а стару переоформлює на тебе. Ти передаєш її Тарасові за довіреністю. Ми з батьком уже все придумали. Почне впиратися — скажеш, що стараєшся для сім’ї. Закохані жінки під такі розмови кредити беруть за милу душу. Невістку треба доїти, поки доїться.

Ручка знову заскреготіла по паперу. Яна не заплакала й не затремтіла. Навпаки, всередині розлилося ясне, майже морозне спокійне відчуття. Так буває, коли довго вдивляєшся в каламутну пляму, а потім надягаєш окуляри й раптом бачиш кожну неприємну подробицю.

Цей холод не сковував, а збирав думки в чіткий порядок. За дверима вже не було коханого чоловіка і його турботливої матері — там сиділи двоє чужих людей, які спокійно розподіляли її працю, пам’ять її родини й чужі роки життя. Від цієї ясності ставало не болючіше, а легше.

Три місяці Богдан удавав сучасного самостійного партнера: пропонував порівну скидатися на продукти, читав книжки про саморозвиток і охоче міркував про незалежність. Тепер глянцева обгортка луснула, і під нею виявився звичайний хапуга, якому мати заздалегідь написала інструкцію з експлуатації майбутньої дружини. Яна нарешті побачила його без декорацій… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇