Думав, що дружина з глибинки сидітиме вдома. Відверта розмова про її кар’єрні плани стала для мене справжнім холодним душем

Річниця нашого весілля мала стати тихим вечором. Я планував повернутися раніше, купити квіти, можливо, замовити хорошу вечерю або, якщо пощастить, застати щось домашнє. Жодних гучних святкувань мені не хотілося. Після робочого дня я мріяв про спокій: зняти піджак, сісти за стіл, випити гарячого чаю, поговорити без телефонів і метушні.

Але день пішов не так. Зранку я відчув слабкість, до обіду розболілася голова. Потім зірвалася зустріч, яку я сам же й скасував, зрозумівши, що користі від мене сьогодні мало. У підсумку я опинився вдома раніше, ніж звичайно, з важкою головою і дивним передчуттям, яке тоді ще не міг назвати.

Уже в передпокої стало ясно: тихого вечора не буде.

Двері відчинилися, і я майже одразу вперся ногою в пакети. Їх було багато. Надто багато. Великі, щільні, з логотипами дорогих магазинів, акуратні й нахабні у своїй дорожнечі. Вони стояли біля стіни, валялися на підлозі, один був розкритий, з нього стирчала тканина з біркою. Я затримався на порозі, дивлячись на це мовчазне свідчення чийогось дуже насиченого дня.

У квартирі панував безлад. Не легка домашня недбалість, а саме хаос, у якому людина давно перестала помічати, що живе не сама. На кухні стояв немитий посуд, біля мийки засохли краплі соусу, на столі лежали пензлі для макіяжу, серветки, якісь баночки, чеки. У вітальні на спинці мого улюбленого крісла висіли спортивні штани, поруч валялася коробка з-під взуття, а на підлозі біля дивана стояла склянка з недопитим зеленкуватим напоєм.

Віка лежала на дивані так, ніби цей безлад був не довкола неї, а десь у паралельній реальності. Шовкова піжама, подушки, телефон у руці, розслаблена поза. На столику перед нею холонула доставка з дорогого ресторану. Контейнери були відкриті, але їжа майже не зачеплена. Вона, мабуть, більше фотографувала або вибирала, ніж їла.

Я постояв кілька секунд мовчки. Втома, головний біль і роздратування злилися в один щільний клубок.

— Привіт, — сказав я нарешті, стягуючи краватку. — Що в нас сьогодні на вечерю?

Віка не відповіла одразу. Її палець ще кілька разів ковзнув по екрану. Потім вона повільно підвела очі, ніби я відволік її від чогось справді важливого.

— Я замовила їжу, — сказала вона.

— Я бачу. А чому вдома такий розгардіяш?

Вона зітхнула. Не винувато, не ніяково, а з утомою людини, яку змушують пояснювати очевидні речі.

— От саме про це я й хотіла поговорити.

Я подивився на неї уважніше. На її обличчі був вираз, який я вже почав упізнавати: суміш образи, впевненості й заздалегідь приготовленої правоти. Так виглядають люди, які не збираються обговорювати, а збираються оголосити рішення.

— Нам потрібна помічниця по дому, — сказала Віка.

Я навіть кліпнув.

— Помічниця?

— Так. Людина, яка приходитиме й займатиметься прибиранням. Може, не щодня, але регулярно. Я більше не можу жити в цьому побутовому болоті.

Я повільно оглянув вітальню, кухню, пакети в передпокої.

— У якому болоті, Віко? У нас є робот-пилосос. Посудомийка. Пральна машина із сушкою. Квартира велика, але ти не працюєш. Тобі не треба вставати о сьомій ранку, їхати через усе місто, вирішувати чужі проблеми. Невже справді неможливо прибрати за собою тарілку й повісити речі в шафу?

Вона різко сіла. Подушки з’їхали на підлогу, але Віка навіть не глянула на них.

— Ти знову все зводиш до тарілок, — сказала вона з роздратуванням. — А я говорю про інше. Жінка не повинна жити в стані постійного побутового навантаження.

— Постійного?