«Грошей немає, але сестру поселити»: як я відповіла батькам, які відмовили мені в допомозі з житлом

Ніна прокинулася у своїй новій квартирі й за звичкою потягнулася вимкнути будильник. Сонячні промені падали на паркет крізь великі вікна вітальні. Минуло вже два місяці, а вона все ще іноді забувала, що це її дім.

Квартира змінювалася повільно, але впевнено. Ніна не поспішала з ремонтом. Хотілося відчути кожен куток, зрозуміти, що і де має стояти.

Поки що вона обмежилася найнеобхіднішим. Пофарбувала стіни у спальні, купила новий диван і обідній стіл. Катині меблі виявилися цілком пристойними, а міняти все одразу було не по кишені.

Телефон задзвонив, коли вона заварювала ранкову каву. Мама. Ніна дивилася на екран кілька секунд, роздумуючи, чи брати слухавку.

Стосунки з батьками після того вечора стали напруженими. Вони не сварилися відкрито, але тепла близькість кудись випарувалася. «Доброго ранку, мамо».

«Нінулю, привіт. Як справи? Знову пропала.

Ти зовсім нам не дзвониш». «Справи. Роботи багато».

«А ми вчора з татом думали, може, до нас на вихідні приїдеш? Давно не бачилися». Ніна помішувала каву й мовчала.

Їй не дуже хотілося їхати до батьків, але й конфліктувати вона теж не збиралася. «Побачимо», — ухильно відповіла дівчина. «Добре.

А загалом як справи? Як життя в новій квартирі? Ти нам так і не зізналася, де взяла гроші».

«Це неважливо». «У сенсі неважливо? Ніночко, ми ж твої батьки.

Маємо право знати». «Я розв’язала це питання. Це головне», — коротко відповіла Ніна тоном, що не допускав подальших розпитувань.

Мама помовчала, мабуть, обмірковуючи, чи варто наполягати далі. «Ну гаразд. Головне, що в тебе тепер є власне житло…