«Грошей немає, але сестру поселити»: як я відповіла батькам, які відмовили мені в допомозі з житлом

Ніна дивилася на екран телефону й не могла повірити своєму щастю. Дві кімнати, кухня-вітальня, балкон із краєвидом на сквер. Усе те, про що вона мріяла останні п’ять років.

А головне — ціна. Її знайома просила за свою квартиру лише 10 мільйонів у місцевій валюті замість ринкових 13. Але й це було ще не все.

Половину вартості можна було віддати через рік. «Розумієш, мені треба швидко закрити угоду», — пояснювала Катя, сьорбаючи лате в кав’ярні біля центральної площі. «Весілля вже за місяць.

Віза готова. А з квартирою питання затягнулося. Ти мені допоможеш, а я тобі.

Взаємна вигода». Ніна кивала, гарячково перераховуючи в думці свої заощадження. На банківському рахунку лежало 4,5 мільйона.

Це був результат жорсткої економії та підробітків перекладачкою. Виходило, що їй бракувало всього 500 тисяч. «Катю, а до якого числа мені треба визначитися?»

«До п’ятниці. Є ще один потенційний покупець, але я хочу продати квартиру саме тобі. Я знаю, як зараз складно знайти нормальні варіанти».

Увечері дівчина металася своєю орендованою однокімнатною квартирою в старому районі, не знаходячи собі місця. Пів мільйона — не космічна сума. Але де їх узяти за три дні?

Банківський кредит так швидко не оформити. Та й під такі відсотки друзі жили не заможніше за неї. Залишалися тільки батьки.

Вона набрала номер домашнього телефону. Слухавку взяла мама. «Нінко, як справи?