Ілюзія переваги: як спроба залякати колишнього військового обернулася крахом
Їх украй зацікавила ця невідома людина, що з’явилася ніби нізвідки. Він не прагнув забрати владу Ікла собі й не оголошував себе новим керівником камери. Він не встановлював свої порядки й побори.
Він просто залишався самим собою, і самої його присутності було досить, щоб у камері запанував лад. Така поведінка викликала щиру повагу навіть у закоренілих злочинців. Лідери навели довідки по своїх каналах на волі й швидко з’ясували, що Андрій не був простим кабінетним працівником.
Вони дізналися про спеціальний підрозділ, про бойові відрядження, про його навички. Для кримінального світу такі люди завжди були особливою кастою, вкрай небезпечною, непередбачуваною, але такою, що заслуговує на певну насторожену пошану. Увечері того ж дня до вікна сорок сьомої камери з верхнього поверху спустилася мотузка з прив’язаним до неї тканинним мішечком.
У мішечку лежала акуратно складена записка від старшого по корпусу. У ній було написано лише два слова: Живи спокійно. Це означало, що негласна система визнала його право на особисту безпеку.
Андрій отримав неофіційний, але залізобетонний статус недоторканного. Ніхто з кримінального світу більше не посміє підняти на нього руку. Ніхто не намагатиметься його принизити, обікрасти чи спровокувати.
Він був поза їхніми правилами, але за їхніми правилами. Андрій сидів на своєму ліжку, дивлячись на вузький клапоть сірого неба в загратованому вікні. Перший, найнебезпечніший етап його плану було виконано.
Він вижив там, де мав зникнути. Він утвердив свої позиції, отримав час і відносну безпеку. Тепер у нього була можливість зосередитися на головному, на збиранні інформації, на пошуку правди й тих, хто його зрадив.
Він дістав із сумки невеликий блокнот і олівець, які дивом вдалося зберегти. Андрій почав по пам’яті, з максимальною точністю, яку дозволяло йому професійне тренування, відновлювати основні реквізити й назви фірм-прокладок, через які голова банку Віктор проводив тіньові операції. Він аналізував поведінку слідчого Волкова під час допитів, згадував деталі фальшивих протоколів, інтонації, погляди, міміку.
У камері було надто багато вільного часу для роздумів, і Андрій умів використовувати цей ресурс із максимальною ефективністю, перетворюючи його на інструмент. Він розумів базову логіку злочину. Віктор і корумпований Волков не могли провернути таку складну, багаторівневу операцію вдвох.
Їм були потрібні надійні виконавці на місці. Ті самі люди у формі працівників поліції, які блокували дорогу інкасаторам. Ці люди явно не були звичайними вуличними грабіжниками.
Вони діяли за чіткою тактичною схемою, мов навчені військові. Андрій знав цей почерк напам’ять. Він знав, де треба шукати кінці цієї нитки…
