Лариса взяла під опіку хлопчика, схожого на загиблого сина, але першого ж вечора

А іноді — слухати й не перебивати, коли він раптом згадував:

— Дід у нас із палицею ходив? А собака в нас був?

Вона відповідала коротко й стримувала сльози. Потім, залишившись сама у ванній, плакала в рушник. І в цьому не було нічого ненормального.

Борис потроху входив у їхнє життя, нічого не вимагаючи. У суботу приносив продукти, залишався вечеряти, потім ішов. Водив Олексійка на футбол. У березні Лариса помітила, що чекає суботи. Син робив уроки у своїй кімнаті, коли вона сказала Борисові на кухні:

— Я чекаю, коли настане субота.

Він відповів не відразу.

— Я вже десять років чекаю цих субот. Почекаю й іще.

Обіцянок вона не давала. У квітні вони вперше вибралися вдвох у кіно. У травні Борис після вечері залишився.

У червні вони втрьох приїхали його машиною на дачу, привезли коробки з продуктами й усе для ремонту. Будинок зустрів їх вицвілою фарбою та просілим ґанком. Як і раніше, стояла сосна, яку дід заборонив рубати. Лариса першою ввійшла всередину, розчинила віконниці, впускаючи світло.

Олексійко затримався у дверях маленької кімнати, вікно якої виходило до річки. Довго не переступав порога.

— Ліжко ж біля стіни стояло. Не біля вікна.

— У шість років ти сам пересунув його, щоб дивитися на воду.

— Так. Пам’ятаю, — кивнув він без усмішки.

З-під ліжка хлопчик сам витяг фанерну коробку, здув із неї пил і підняв кришку. Усередині лежали сачок, стос альбомів, банки з камінцями та інший дерев’яний кораблик — старий, дідів. У нього була справжня щогла й тріщина в кілі. Саме його Олексійко ніс до річки того останнього дня. Як з’ясувалося, Андрій після того, що сталося, приніс кораблик назад і поставив до іграшок.

— З таким кілем він не попливе, — сказав Олексійко.

— Попливе, — Борис присів навпочіпки біля нього. — Склеїмо, затиснемо маленькою струбциною. Усе є в машині, принеси.

До вечора вони поралися з корабликом на ґанку. Лариса вмостилася трохи осторонь на сходах із чашкою чаю. Дивилася на сина — свого сина, з незвичною стрижкою, новими звичками, із хлібом, схованим у кишеню. Він тримав кораблик, а Борис неквапливо пояснював йому, чому після склеювання треба зачекати добу. За соснами внизу текла річка, усе в той самий бік.

— Завтра підемо на закрут? — запитав Олексійко, не відриваючись від кораблика.

— Підемо, якщо в мене ніхто не захворіє.

— У тебе ж завжди хтось хворіє.

— Тоді домовимося: перший запуск із Борисом, а другий — зі мною.

Хлопчик звів на неї очі, трохи схиливши голову до плеча, і простягнув мізинець. Лариса зчепила його зі своїм. Літо щойно почалося, і вперше після зникнення сина вона його не боялася.