Лариса взяла під опіку хлопчика, схожого на загиблого сина, але першого ж вечора

Вона пробувала відчути ненависть. Не виходило. Залишався тихий, випалений подив — ніби прожила багато років у будинку й тільки тепер виявила двері в стіні, де вони були від самого початку.

Упродовж піврічного судового процесу Андрій спочатку все заперечував. Згодом адвокат намагався подати те, що сталося три роки тому, як необережність, а нічний прихід до лікарні — як неадекватну реакцію на стрес. Однак суду надали листа юристові, чернетку договору, відомості про борги й ампулу. Були свідчення рибалки та медичні картки з двох областей.

Олексія слухали з психологом, без підсудного, дотримуючись особливого порядку з огляду на вік хлопчика та порушення пам’яті. Він не додав нічого до того, що розповів матері: дошки, розмова телефоном, крик, рука, яка схопила його, вода. Не применшив теж.

Андрія Подольського визнали винним за всіма інкримінованими статтями. На оголошення вироку Лариса не пішла. Їй зателефонували до ординаторської, і після розмови вона повернулася до маленького пацієнта з бронхітом: настав час міняти інгалятор.

Відновлення документів забрало більше часу, ніж сам суд. Потрібно було скасувати рішення про визнання померлим, отримати нове свідоцтво про народження на ім’я Олексія Журби, повернути йому право власності на будинок і землю. Власного сина не треба було всиновлювати — треба було довести, що це він. Раніше Лариса вважала папери справою другорядною. Тепер навчилася розмовляти з чиновниками так, що вони самі телефонували запитати, як просуваються справи.

Але з паперами виявилося легше, ніж із поверненням до спільного життя. Олексій змінився відтоді, як сидів на ґанку, розкладаючи камінці. Йому було неприємно, коли хтось підходив ззаду; замкнених дверей він не терпів. Їжу машинально ховав у кишеню куртки, звичним дитбудинківським рухом. Мати вдавала, що нічого не помітила.

«Мам» звучало лише один раз із трьох. В інші рази він примудрявся обійтися без звертання — обходив його, як калюжу. Книжку про капітанів читати відмовлявся.

— Її любив той хлопчик. Я не хочу.

Зате йому подобався футбол, про який раніше він нічого не знав, і подобалося свистіти по-Ваньковому.

Лариса помічала за собою, що ходить слідом за ним квартирою й усе питає про самопочуття. Нейропсихологиня, до якої Олексій їздив раз на тиждень, сказала їй без обиняків:

— Він не скляний. Дивитиметеся на нього так — сам почне почуватися скляним. Дозвольте йому понудьгувати.

Доводилося вчитися відпускати сина на прогулянку, не здригаючись. Учитися промовляти найзвичайніші слова:

— Портфель неси сам. Де твої шкарпетки, я не знаю…