На вокзалі хлопчик тримав стару фотографію й тихо шепотів: — Мені треба знайти цю людину… Надя кинула погляд на знімок — і вмить зблідла. Це був……
Ранок був таким низьким і сірим, що здавалося: день іще не почався, а вчорашній вечір ніяк не може згаснути. Над дахами висіла мокра імла, ліхтарі на привокзальній площі світили блідо, ніби втомилися за ніч і тепер лише вдавали, що допомагають перехожим бачити дорогу.
Оксана Павлівна вийшла з автобуса біля вокзалу, поправила сумку, що сповзала з плеча, і щільніше запахнула комір старого драпового пальта. Холод забирався під шарф, чіплявся за зап’ястки, просочувався в рукави і звідти, здавалося, просто повз до серця. Через дорогу, біля приміських кас, уже торгували пиріжками. Гаряча олія, капуста, вологий камінь, дим від потягів і кислуватий запах мокрого одягу змішувалися в один важкий вокзальний дух, знайомий кожному, хто бодай раз раннім ранком стояв на платформі й чекав не то поїзда, не то зміни у власному житті.
На асфальті блищали дрібні калюжі. В одній, кружляючи від слабкого вітру, плавав чийсь зім’ятий квиточок. Оксана Павлівна машинально провела його поглядом і пішла до аптеки, що була навпроти вокзальної будівлі. Вдома Богдан другий день шморгав носом і бурчав на протяги так, ніби протяги були живими істотами, ходили квартирою з таємним лихим наміром і саме його обирали своєю жертвою. Вона пообіцяла купити йому краплі, а заразом збиралася зайти на ринок по яблука, тільки ринок іще не відчинився.
Часу лишалося багато. Оксана вирішила перечекати його у вокзальній залі. Їй подобалося дивитися на людей, які кудись їхали. У чужих дорожніх сумках, заспаних обличчях, недбало застебнутих куртках і квапливих кроках було щось дивно заспокійливе: усі рухалися, усі мали напрямок, у всіх ніби була причина виходити з дому в таку промозклу рань.
Біля кас товпилася звична ранкова публіка: жінки з картатими баулами, робітники в темних куртках із потертими написами, дві дівчинки в курточках майже до колін, худий військовий із рюкзаком, кілька старих із вузлами. Біля бічної стіни, під облупленим плакатом із попередженням про потяги, на довгій дерев’яній лаві сидів хлопчик.
Він сидів дуже рівно, як сидять діти, які бояться зайняти зайве місце. Синя куртка була йому завелика; на рукаві білів давній патьок від невідомої плями. Хлопчик зосереджено перекладав з однієї долоні в іншу дріб’язок. Монетки дзенькали тихо, ніби боялися привернути до нього зайву увагу. Він перераховував їх знову й знову, ворушив губами, хмурився, починав спочатку.
Оксана Павлівна спершу пройшла повз. На вокзалах усякого надивишся: діти з дріб’язком, бабусі з вузликами, чоловіки з порожніми очима, жінки з чужими проханнями. Вона купила краплі, потім навіщось узяла собі упаковку вітамінів у яскравій коробочці, хоча чудово знала, що забуде пити їх на третій день. Біля дверей аптеки постояла, ховаючи чек у сумку, і знову глянула в бік лави.
Хлопчик уже стояв біля касового віконця. Він тягнувся навшпиньки, говорив касирці щось швидко й майже беззвучно. Жінка за склом, огрядна, у фіолетовій кофті, хитала головою й постукувала пальцем по табличці з цінами. Хлопчик іще раз щось спитав, але відповідь, видно, була та сама. Він відступив, опустив голову й повернувся до своєї лави.
Підборіддя в нього здригнулося. Він одразу ж стиснув губи, випростався і сів так акуратно, ніби перед ним не вокзальний натовп, а шкільна парта й сувора вчителька. Оксана Павлівна затрималася на місці. Із динаміка хрипко оголосили посадку на найближчу електричку, люди посунули до проходу, хтось квапливо підхопив сумку, хтось зашелестів пакетом. Хлопчик не ворухнувся.
Вона підійшла до нього не відразу. Усередині в неї ще сперечалися обережність і жалість. Обережність казала: не втручайся, не бери на себе чужого. Жалість відповідала тихо, але вперто: він же дитина…
