Лікарі лише розводили руками, віщуючи йому швидкий кінець. Деталь, що позбавила всю клініку дару мови

— Серце давно мертве, докторко. Ви запізнилися.

Вона підійшла ближче й вихопила келих.

— Не смійте, — сказав він хрипко, але без погрози. — Якщо хочете померти, робіть це без свідків. Я прийшла лікувати, а не ховати.

Він схопився, вихопив келих із її руки. Краплі вина бризнули на підлогу, мов кров.

— Ви забуваєте, хто я?!

— Я пам’ятаю! Ви — людина, якій боляче і яка робить усе, щоб біль не минув.

Він завмер. Тиша зависла між ними, густа, як дим.

— Ідіть, — нарешті сказав він глухо. — Ні, ідіть! — гаркнув він так, що від звуку здригнулися шибки.

Наталя здригнулася, але залишилася стояти.

— Якщо ви думаєте, що крик мене налякає, ви помиляєтеся. Я бачила, як помирають люди. Ви просто живий, і вам страшно.

Він закрив обличчя рукою:

— Страшно? — повторив він майже пошепки. — Ви нічого не знаєте про страх.

— Тоді розкажіть.

— Ні. — Він відкинув келих, і той розлетівся вщент. — Нічого ви не зрозумієте.

Він пішов до дверей, але раптом похитнувся. Рука судомно схопилася за груди.

— Господарю! — Наталя підхопила його, не даючи впасти. — Дихайте!

Він осів у крісло, обличчя зблідло, губи стиснулися. Пульс нерівний, холодний піт. Наталя діяла автоматично: відкрила аптечку, зробила ін’єкцію, увімкнула кисень.

— Не рухайтеся, чуєте? Усе буде добре.

Він важко дихав, але погляд його залишався впертим.

— Я не слабкий.

— Мовчіть, — різко сказала вона, притискаючи його долоню до грудей. — Сильні теж падають. Головне — потім підвестися.

Вона відчувала, як його дихання поступово вирівнюється. Кілька хвилин тягнулися, як вічність. Потім він розплющив очі:

— Ви все ще тут?

— А де ж мені бути?

— Решта тікали.

— Я — не решта.

Він довго мовчав, потім тихо промовив:

— Пробачте.

Вона підвела голову, здивована:

— За все це?

— Приймається, — усміхнулася вона, відчуваючи, як десь глибоко в грудях відтаює лід.

Пізніше, коли він заснув, вона сиділа поруч, дивлячись на його обличчя. Без маски гніву він здавався іншим — молодшим, вразливішим. Уперше Наталя побачила не владного шейха, а чоловіка, який колись, мабуть, любив і сміявся. Вона обережно поправила ковдру. Погляд упав на невелику рамку біля ліжка — фотографію жінки з м’якими рисами й сумними очима. Під нею напис арабською: «Аміра».

Серце кольнуло. Ось вона. Та, чиє ім’я він вимовляв у маренні. Та, через кого його душа розривається.

Пізно ввечері Мутайма ввійшла до кімнати.

— Він спить?

— Так. Був напад, але вже краще.

Мутайма сіла навпроти.

— Ви зробили неможливе. Ніхто раніше не втримував його в момент болю.

— Я просто робила свою роботу.

— Ні, — похитала головою Мутайма. — Ви говорили з ним, коли він хотів померти. Це інше.

— Він не хоче померти, — сказала Наталя. — Він просто не знає, як жити далі.

Мутайма довго мовчала, потім додала:

— Коли загинула Аміра, він перестав вірити в людей, в Аллаха, в себе. Вона була його дружиною, нареченою. До весілля залишався тиждень. Літак, яким вона летіла, упав у пустелі. Він сам шукав її серед уламків. Знайшов лише браслет. Відтоді щоночі бачить її смерть.

Наталя заплющила очі:

— Тепер усе зрозуміло.

— Що ви збираєтеся робити?

— Спробую повернути його до життя.

— Але не таблетками?

— Душею.

— Так, душею.

Тієї ночі пізніше вона вийшла в сад. Ніч була тиха, із запахом жасмину. Наталя сіла біля фонтану й опустила руки в прохолодну воду. Усередині було дивне відчуття. Не жаль, а якийсь глибокий зв’язок. Вона знала: якщо залишиться, то ризикує не лише серцем, а й свободою. Але піти вже не могла.

У вікні нагорі засвітилося світло. Його покої. Вона подивилася на них і тихо сказала: