Лікарі лише розводили руками, віщуючи йому швидкий кінець. Деталь, що позбавила всю клініку дару мови

— Ти не сам, Саміре. Тепер ні.

А вітер у відповідь прошепотів у листі: «Вона залишиться».

Минав третій місяць її служби в палаці. Наталя вже не рахувала днів. Вони текли, як пісок у пустелі — однакові, але кожен залишав слід. Шейх став тихішим. Напади траплялися рідше, але його очі все ще зберігали холод, ніби за межею розуміння ховалася темрява, що не відпускає.

Іноді він виходив у сад, і Наталя помічала, як довго він дивиться в небо.

— Що ви там шукаєте, господарю? — спитала вона якось.

Він знизав плечима:

— Відповіді.

— Але, здається, небо давно їх забуло. — Вона всміхнулася. — Може, воно чекає, коли ви самі захочете слухати.

Він не відповів, але вперше не відвернувся. Це був початок.

Тієї ночі над Дубаєм стояла спека. Повітря тремтіло, наче від болю. Наталя не спала, записувала спостереження, сортувала ліки. Раптом задзвонив внутрішній телефон. Голос Мутайми тремтів:

— Докторко! Швидко до покоїв шейха! Він знову кричить.

Наталя кинулася коридором. Двері були розчинені. Варта розгублено тупцювала біля входу. Шейх лежав на підлозі, притискаючи руки до грудей. Обличчя біле, губи синюваті.

— Тиск падає, — прошепотіла Мутайма. — Я покликала лікаря з клініки, але…

— Не треба! — різко сказала Наталя, падаючи навколішки поруч. — Він у шоці, а не в серцевому нападі.

Вона швидко перевірила пульс, дихання, зіниці. Усе як при панічній атаці, але вдесятеро сильніше.

— Слухайте мене, Саміре! — прошепотіла вона. — Ви дихаєте, чуєте? Вдих! Видих!

Він не реагував, очі були розплющені, але погляд спрямований кудись крізь неї.

— Аміро! — видихнув він. — Не йди!

Наталя відчула, як усередині все стиснулося.

— Я тут! — сказала вона, не роздумуючи. — Чуєш, Саміре? Я тут!

Він здригнувся, фокусуючи погляд на ній:

— Аміра?

— Ні, Наталя, але я не піду!

Його дихання збилося. Вона взяла його руку — теплу, тремтливу, притисла до своєї щоки.

— Усе добре, чуєш? Це не минуле. Ти тут, зі мною!

Його губи здригнулися.

— Я… не можу! — ледь прошепотів він.

— Можеш, просто дихай!

Вона рахувала вдихи разом із ним, поки його тіло поступово не розслабилося. Хвилини тягнулися, як вічність. Нарешті він заплющив очі й видихнув. Довго, глибоко. Пульс став рівніший. Мутайма стояла у дверях, мовчки схрестивши руки на грудях. Коли все скінчилося, вона тихо промовила:

— Він уперше заснув без ліків.

Наталя сиділа поруч, не рухаючись, дивлячись на його обличчя. Піт стікав по скронях, волосся злиплося. Але в рисах з’явилося щось нове. Умиротворення. Як у людини, яка нарешті перестала боротися із собою. Вона розуміла: це не просто напад. Це крик душі, що вирвався назовні. Вона підвела погляд на вікно. За ним починався світанок. Небо забарвлювалося рожевим, ніби світ сам видихав разом із ним.

— Господи! — прошепотіла вона. — Нехай він виживе. Нехай просто доживе до ранку.

Вранці, коли він розплющив очі, насамперед побачив її. Втомлену, розкуйовджену, але спокійну.

— Ви не спали, — сказав він.

— Ні, не могла.

Він повільно сів, спираючись на подушки:

— Що це було?

— Не хвороба, — відповіла вона. — Це біль. Психіка захищалася.

Він насупився:

— Ви думаєте, я божевільний?

— Я думаю, ви людина, яка надто довго несла на собі тягар, якого не витримав би ніхто.

Він відвів погляд:

— Ви нічого не знаєте про мене.