Лікарі лише розводили руками, віщуючи йому швидкий кінець. Деталь, що позбавила всю клініку дару мови

— Ні, мою наречену.

Серце Наталі пропустило удар, але перш ніж вона встигла спитати, він додав:

— Вона померла.

Після цього в кімнаті запанувала тиша. Він більше не промовив ані слова.

Пізніше ввечері вона йшла коридором, коли за її спиною почувся голос:

— Докторко Наталю.

Вона обернулася. Шейх стояв біля балюстради, тримаючи в руках келих води.

— Навіщо ви все ще тут? — спитав він. — У вас був шанс піти, як інші.

— Бо я не тікаю від страждань.

— Гучні слова.

— Ні, просто правда.

Він зробив крок ближче:

— Ви не розумієте, я небезпечний.

— Небезпечні не ви, — м’яко сказала вона. — Небезпечно те, що ви ховаєтеся від життя.

Він усміхнувся:

— А ви не ховаєтеся? Що привело вас сюди? Хоробрість чи відчай?

— Мабуть, і те, і те.

Він раптом подивився просто у вічі. Уперше без виклику, без гіркоти.

— Ви сильна жінка. Надто сильна для цього місця.

— Отже, я підходжу ідеально, — відповіла вона.

На його обличчі з’явилася тінь усмішки:

— Обережніше, докторко. Тут сила перетворюється на слабкість. Тільки якщо дозволити. — Він кивнув і відійшов до вікна. — До завтра, Наталю.

— На добраніч, господарю.

Коли вона пішла, він довго стояв, дивлячись на відображення місяця у вікні. Її слова застрягли в голові, мов тихий шепіт: «Небезпечно ховатися від життя».

Мутайма ввійшла без стуку.

— Ви довго з нею розмовляли.

— Вона мене дратує, — сказав він.

— Бо каже правду.

Він глянув на Мутайму поглядом, у якому майнула розгубленість:

— Вона не така, як інші.

— Тому ви її не виганяєте.

Він не відповів.

Пізно вночі Наталя сиділа в саду, відчуваючи втому, але й дивне полегшення. Вона згадувала, як він говорив про наречену. З болем, який намагався сховати. І зрозуміла: за його стіною гордості живе людина, якій просто не дозволили горювати. Вона подивилася на зорі й тихо сказала:

— Я не покину тебе, Саміре, навіть якщо ти намагатимешся мене прогнати.

У ту мить вона вперше назвала його на ім’я — пошепки, щоб не почули стіни палацу. А вітер, пролетівши над садом, ніби підхопив її слова й поніс до його вікон. І там, у темряві, шейх раптом прокинувся від того, що йому вперше за довгий час стало спокійно.

Наступного дня шейх ніби змінив шкіру. Зник той тихий, задумливий чоловік, що говорив із нею вчора. Тепер він знову був крижаний, гордий, роздратований. Слуги розбігалися при його наближенні. Він кидав накази, скасовував процедури, відмовлявся від огляду. До полудня палац наповнився тривогою.

Мутайма зустріла Наталю біля сходів.

— Він знову… — почала вона.

— Я знаю, — перебила Наталя. — Нехай спробують мене вигнати.

Коли вона прийшла, у кімнаті стояв запах ліків і нагрітого повітря. Шейх сидів біля каміна, у руках келих, але не з водою.

— Ви п’єте? — спитала Наталя, не приховуючи роздратування.

— А чому ні? Алкоголь — теж ліки.

— Тільки не для хворого серця.

Він усміхнувся: