Лікарі лише розводили руками, віщуючи йому швидкий кінець. Деталь, що позбавила всю клініку дару мови

— Ви знову маєте рацію.

Вона розсміялася:

— Звикайте.

Він подивився на неї тим самим поглядом, від якого в неї перехопило подих.

— Не звикну. До вас не можна звикнути.

Наталя відвела очі, відчуваючи, як щоки заливає жар. Він помітив і ледь усміхнувся:

— Пробачте. Не хотів вас збентежити. Просто ви нагадали мені, як це — жити.

Пізніше, коли вона готувала звіт про стан пацієнта, у двері постукали. Шейх увійшов сам, без супроводу.

— Ви сьогодні допомогли мені більше, ніж усі лікарі за ці роки.

— Чим?

— Тим, що змусили повірити, що завтра може бути кращим.

Він стояв близько, надто близько. Їхні погляди зустрілися, і в них було більше, ніж вдячність. Але вона швидко опустила очі:

— Дякую, господарю.

— Ні, Наталю, — тихо сказав він. — Дякую тобі.

Він розвернувся й пішов, залишивши по собі аромат сандалу й легке, незрозуміле відчуття, від якого серце билося частіше.

Її ніч була тиха. Наталя довго не могла заснути, відчуваючи, що межа між лікаркою і жінкою тонша, ніж будь-коли. Але в глибині душі вона знала: його зцілення тільки почалося. І разом із ним почалося її власне.

Минув тиждень, сповнений дивного спокою. Палац ніби ожив. У саду співали птахи, слуги усміхалися, а шейх, який раніше замикався в кімнаті на цілі дні, тепер сам виходив на терасу, пив чай і вітався з усіма. Мутайма, спостерігаючи за цим, хитала головою:

— Не вірю своїм очам. Він сміється. Він жартує.

— Це просто дихання, — усміхалася Наталя. — І трохи віри.

— Віра — це ви, докторко.

Наталя не відповіла, але в грудях защеміло. Їй не хотілося, щоб хтось бачив, як сильно вона вже переживає за свого пацієнта.

Щоранку вони починали з дихальних практик. Шейх сідав навпроти, спиною до сонця, очі прикриті.

— Вдих, видих, — повторювала вона. — Думайте не про минуле, а про те, що маєте зараз.

— У мене є тільки ви, — якось сказав він раптом.

І Наталя збилася з ритму:

— Господарю, я лише ваша лікарка.

— Можливо, але коли ви мовчите, я чую тишу, а в ній — спокій.

Він розплющив очі, і їхні погляди зустрілися. Між ними промайнуло щось невидиме, як іскра, від якої спалахує все всередині. Наталя відвела очі.

— Нам треба закінчити сеанс, — прошепотіла вона.

Удень, розбираючи ліки, вона помітила, що його досьє тепер виглядало майже порожнім. Нападів немає, сон нормальний, біль відсутній. Вона записала: «Позитивна динаміка, можлива повна ремісія». Але серце підказувало: річ не в терапії. Він зцілюється не від дихання, а від почуття.

Одного вечора Самір запросив її до саду.

— Я хочу показати одне місце, — сказав він.

Сад потопав у вогнях. Між деревами струменіли аромати жасмину, десь дзюрчав струмок. Він підвів її до невеликої альтанки з білого каменю.

— Тут я був з Амірою, — промовив він тихо. — Вона любила дивитися на зорі й казати, що кожна з них зберігає пам’ять про тих, хто пішов.

— Гарно, — сказала Наталя. — Отже, тепер одна з них ваша.

Він подивився на небо.

— Можливо. Але сьогодні я вперше дивлюся на зорі й не відчуваю болю. — Він повернувся до неї. — Це ви зробили?

— Ні, Саміре, це зробили ви самі.

— Тоді скажіть, чому поруч із вами мені легко?