Лікарі лише розводили руками, віщуючи йому швидкий кінець. Деталь, що позбавила всю клініку дару мови

— Я не з лякливих.

Але коли палац з’явився на обрії — величезний, наче виріс із піску, з вежами, куполами й золотими воротами, — її впевненість дала тріщину. Ворота відчинилися безшумно. Усередині все сяяло: мармур, кришталь, фонтани. Та повітря було холодне, як у склепі.

На стінах висіли картини, де один і той самий чоловік — високий, смаглявий, із пронизливим поглядом — був зображений то в білому бурнусі, то в чорній мантії. Його очі, навіть на полотні, ніби стежили за кожним кроком.

— Це він? — спитала Наталя.

— Так, — відповіла Мутайма. — Шейх Самір Аль-Захир.

— Скільки йому років?

— Близько сорока. Але його хвороба робить його старшим.

Наталя відчула холод уздовж хребта. Десь у глибині палацу почувся глухий удар, ніби щось упало. Мутайма здригнулася:

— Вам час до покоїв. Господар чекає.

Наталя глибоко вдихнула. «Не бійся», — сказала собі. Вона йшла коридором, відчуваючи, як тиша ніби густішає довкола. Двері попереду повільно розчинилися, і низький, хрипкий голос промовив:

— Сподіваюся, ти протримаєшся довше за інших.

І Наталя вперше зустрілася поглядом із тим, кого називали проклятим шейхом.

Одразу після першої зустрічі Наталя зрозуміла: ця людина не просто хвора, вона поранена чимось глибшим, ніж тіло здатне витримати. Але тоді, того вечора, вона ще не знала, наскільки небезпечною буде її робота.

Кімната, виділена їй, нагадувала мініатюрний палац. Мармурові підлоги, ліжко з балдахіном, вікна в сад із апельсиновими деревами. На столику — ваза з орхідеями й записка. Правила палацу. Порушення будь-якого пункту — звільнення й депортація.

Список був довгий: не входити без дозволу до покоїв шейха. Не ставити зайвих запитань. Не дивитися йому в очі, якщо він не заговорить першим.

Наталя фиркнула. Не дивитися в очі? Цікаво, що за режим у нього, психіатричний? Але за жартом ховалося хвилювання.

Усередині неї боролися страх і професійний інтерес. Кожен лікар мріє розгадати загадку, яку не змогли розгадати інші. А якщо це ще й шанс вибратися з боргів, допомогти доньці, оплатити рахунки за квартиру? Хіба можна відступити?

Уночі вона довго не могла заснути. З вулиці долинав м’який шелест пальм. Десь співали цикади. У тиші вона раптом виразно почула, як у сусідньому крилі хтось стогне. Тихо, ніби крізь зуби. Вона знала: це він. Сон так і не прийшов.

Вранці Мутайма провела її до медичного блоку. Усе тут виблискувало стерильною чистотою. Апарати останнього покоління, найкращі ліки, обладнання, про яке в її клініці й мріяти не доводилося.

— Тут ви готуватимете все необхідне для процедур. Господар прокидається пізно. Іноді опівдні, іноді ближче до вечора. У нього безсоння, — Мутайма кивнула. — І кошмари. Він рідко спить більше двох годин поспіль. Медикаменти не допомагають. Ми спробували все. Але, докторко Наталю…

Голос Мутайми став тихішим:

— Ви маєте розуміти. Його хвороба не лише фізична.

— Психосоматика?

Мутайма лише загадково всміхнулася: