Лікарі лише розводили руками, віщуючи йому швидкий кінець. Деталь, що позбавила всю клініку дару мови

— Можливо. Тільки не називайте це так при ньому. Він ненавидить, коли його вважають божевільним.

Наталя записала все в планшет, який їй видали:

— Добре. Я діятиму обережно.

Перед відходом Мутайма раптом зупинилася:

— І ще одне. Ніколи не називайте його на ім’я без титулу. Тільки шейх або господар.

Коли Наталя вперше вдень увійшла до його покоїв, сонце било у величезні вікна. Шейх сидів у кріслі біля каміна, хоча в кімнаті й без того було спекотно. На ньому був білий халат, волосся відливало бронзою, шкіра була смаглява, очі — кольору розплавленого бурштину. Він підвів погляд, і Наталя відчула легкий тиск, ніби в кімнаті поменшало повітря.

— Ви нова? — спитав він голосом, у якому звучали втома й холод.

— Так, господарю. Докторка Наталя, прибула за контрактом.

— Лікарі, — він усміхнувся. — Усі кажуть одне й те саме: «Я вам допоможу». А потім тікають.

— Я не тікаю, — спокійно відповіла вона.

Він повільно підвівся. Був вищий, ніж вона очікувала, майже на голову.

— Побачимо, скільки протримаєтеся.

Його погляд ковзнув по ній, оцінюючи, але не з цікавістю, радше з викликом.

— Ваші документи перевірено. Ви тут на випробувальному терміні тридцять днів. Якщо не втечете раніше, отримаєте контракт.

— Мене влаштовує.

— Ви не боїтеся?

— Боюся, звісно, але борг за квартиру більший, ніж страх перед вами.

Шейх уперше ледь усміхнувся:

— Чесно. Це мені подобається.

Він відвернувся, ніби розмову закінчено:

— Мутайма розповість, що робити. У мене нарада.

І пішов, залишивши по собі шлейф аромату сандалу й відчуття, ніби кімнатою пронісся вихор.

Увечері Наталя переглянула його медичне досьє. Пульс нестабільний. Біль у ділянці грудної клітки, не пов’язаний із серцем. Напади задишки, раптові спалахи люті. Жоден аналіз не показує патологій.

«Стрес. Глибокий стрес», — подумала вона. Але звідки в шейха, який має все, може бути такий стрес? Вона не знала, що за цим стоїть тінь минулого, яку не розвіяти ні золотом, ні владою.

Тієї ночі Наталя знову не спала. Здалеку долинав звук кроків. Десь за стіною шейх знову кричав уві сні, і їй хотілося піти, допомогти, але правила забороняли. Вона стояла біля дверей, стискаючи в пальцях фонендоскоп, і вперше відчула не страх, а жаль. Той, кого весь світ називав чудовиськом, кричав, як людина, що втратила щось дороге. І Наталя зрозуміла: її робота тут буде не просто лікуванням, це буде випробуванням душею.

Минув тиждень. Кожен день у палаці був схожий на попередній, як відображення в дзеркалі. Усе тут існувало за своїми ритуалами. Рівно о дев’ятій ранку дзвеніли дзвіночки на молитву, опівдні мармуровими коридорами проходили слуги з тацями із золота, а вечорами палац поринав у майже містичну тишу.

Шейх рідко виходив зі своїх покоїв, він ніби жив у напівтемряві — людина, якої сонце уникає. Іноді вона чула його голос із сусідньої кімнати — різкий, владний, із металевою ноткою. Але коли він говорив із нею, у його тоні з’являлася ледь вловима м’якість, ніби він і сам не розумів, чому не може бути з нею холодним.

Їхній перший справжній конфлікт стався в п’ятницю. Наталя прийшла на ранковий огляд, але в кімнаті стояло порожнє ліжко. На подушці — слід від голови, а на тумбочці — нерозпечатана вода. Вона насупилася й вийшла в коридор.

— Де шейх?