Люба дочекалася, поки піде чоловік, і виконала дивне доручення матері, після якого звичне сімейне життя вже не здавалося колишнім
Данило кивнув. Він підійшов до зупинки лише для того, щоб побачити її обличчя зблизька. Жодного плану знайомства нібито не існувало. Але Оксана сиділа навпочіпки серед розсипаної картоплі, відмовлялася від допомоги й намагалася все зібрати сама. Він доніс речі до під’їзду й зрозумів, що не хоче їхати. Так помста, яку він навіть не встиг оформити в дію, змінилася прихильністю, а потім любов’ю.
Чому ж він не зізнався одразу, за місяць або хоча б перед весіллям? Данило відповів зустрічним запитанням: як на третьому побаченні сказати жінці, що ти син людини, яку підозрюєш у загибелі її батька? Він відкладав розмову, потім вони одружилися, і кожен новий спільний рік робив зізнання важчим. Після смерті Віктора прийшов лист, і до колишньої боягузливості додалося свідоме приховування доказу.
Віддати лист означало назвати справжнє ім’я. Данило не зміг зробити ні того, ні іншого. Лідія Степанівна, на його думку, почала впізнавати його приблизно три роки тому. На одному з родинних свят вона подала йому тарілку й ненароком назвала Данилом. Він зблід, а мати Оксани остаточно переконалася, що пам’ять її не обманює.
Оксана зрозуміла, чому останніми роками зустрічі з матір’ю ставали дедалі напруженішими. Лідія могла раптом замовкнути посеред вечері або попросити зятя повторити незначну деталь біографії. Данило відповідав спокійно, а потім наодинці переконував дружину не звертати уваги. Кожен із них спостерігав за іншим, і лише Оксана й далі вважала їхню холодність звичайною взаємною неприязню.
Саме тоді почалися пошуки. У передсмертному маренні Віктор згадував фотографію, яку розірвав навпіл, і говорив, що один фрагмент залишив Лідії. Друга половина лежала в старій валізі поруч із листом. Данило розбирав сервант до того, як винести його, переривав коробки в коморі, оглядав сімейні папери. Про механізм годинника він не подумав, тому прагнув бодай прибрати його з кухні й перевірити пізніше.
Оксана склала лист і обидві половини знімка до внутрішньої кишені. Данило зробив крок до неї, запевняючи, що дванадцять років не діяв проти дружини. Вона зупинила його: поруч із нею весь цей час жив чоловік, якого не існувало. Чужою була не вона — чужим у власному шлюбі виявився він. Оксана повідомила, що тимчасово переїде до матері, і заборонила йому заходити до квартири без дозволу.
Біля воріт вона озирнулася й сказала, що вже побувала в селищі. Марія Олексіївна жива й розповіла правду про Павла Мироновича незалежно від листа. Данило залишився під гаражною лампою поруч із розкритою валізою та розпоротим підкладом. Оксана вийшла в темряву, дійшла до траси й лише там викликала машину.
Лідія Степанівна повернулася у вівторок. Донька зустріла її на автостанції, взяла картату сумку й усю дорогу підтримувала розмову про Ганну, її сина й вартість квитків. Про причину, через яку Оксана кілька ночей провела в материній однокімнатній квартирі, вони не заговорили жодного разу.
Удома мати насамперед пройшла на кухню. На підвіконні лежала стопка постільної білизни, привезена донькою. Лідія подивилася на неї, сіла й веліла розповідати. Оксана розклала на цераті конверт і з’єднану фотографію. Мати не торкнулася їх одразу. Вона дивилася зверху з виразом людини, яка знає кожну подряпину на цих речах…
