Дядько залишив племінників на нічній станції, але вже на наступній зупинці зрозумів, що припустився серйозної помилки
Дядько-опікун вивів дітей уночі на перон, сказав: «Я зараз», — і сів назад у потяг. Сам. Склад рушив.
На незнайомій станції залишилися одинадцятирічний хлопчик і його маленька сестра. Але дядько не врахував однієї маленької деталі.
Потяг вирушав о 23:14. Богдан знав це точно: він узагалі добре запам’ятовував цифри, розклади, номери телефонів. Голова в нього була влаштована так, що все, пов’язане з числами, вкладалося саме собою, без зусиль, ніби хтось акуратно розставляв їх по поличках.
Мама колись казала: «У тебе татова пам’ять на цифри», — і Богдан пишався цим, хоч тата майже не пам’ятав. Зараз він стояв на пероні великого вокзалу й дивився, як дядько Тарас широким кроком іде попереду, несучи в правій руці свою дорожню сумку — велику, потерту, з відірваною лямкою, яку дядько ніколи не лагодив. Богдан тягнув рюкзак, у який зранку запхав речі для себе й для Соні: дві зміни білизни, Сониного плюшевого зайця, пакет із бутербродами, які він сам зробив, бо дядько сказав: «Збирайтеся, ніколи».
У лівій руці Богдан тримав долоньку сестри. Соня дріботіла поруч, раз у раз спотикаючись об стики плитки. Вона втомилася, хотіла спати, але терпіла, бо Богдан сказав: «Потерпи, скоро сядемо». Вокзал гудів навіть у цю пізню пору.
Пахло кавою з цілодобового кіоску біля входу, смаженими пиріжками з ларька на розі й ще чимось невловно вокзальним — сумішшю металу, пилу й чужих парфумів. Повз пройшла жінка з величезною валізою на коліщатках. Валіза підстрибувала на стиках і гуркотіла так, що Соня здригнулася й притулилася до Богданової ноги.
— Дядьку Тарасе, а довго їхати? — спитала Соня, задираючи голову.
— Довго, — відповів той, не озираючись.
Богдан подивився на його широку, трохи сутулу спину й подумав: щось не так.
Не так від самого ранку. Дядько прокинувся раніше, ніж звичайно: Богдан чув, як той ходив кухнею о п’ятій ранку, хоча зазвичай спав до дев’ятої й сердився, якщо діти шуміли. Потім двічі виходив у передпокій телефонувати, говорив тихо, майже пошепки, прикриваючи слухавку долонею.
На запитання Богдана, куди вони їдуть, відповів коротко:
— До знайомих. Не лізь!
А коли Соня за сніданком ненароком перекинула склянку з компотом і червона калюжка поповзла по цераті, дядько Тарас так подивився на неї — навіть не зло, а якось порожньо, ніби дивився крізь неї, — що Богдан інстинктивно пересів ближче до сестри й мовчки витер стіл ганчіркою.
Вони знайшли свій вагон — п’ятий, плацкартний…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
