Падчерка погодилася на шлюб, що мав стати жорстоким жартом, та весілля пішло не за планом
Спекотний полудень розжарював камінь головної міської вулиці, і повітря над тротуаром тремтіло від важкої задухи. Серед вітрин, що сяяли склом і холодним блиском дорогих вивісок, на самому краю пішохідної метушні сидів Назар — двадцятивосьмирічний чоловік із розкуйовдженим волоссям, змарнілим обличчям і одягом, що давно втратив і колір, і форму.
Колись його очі були ясні, майже пронизливо-сині, та тепер у них стояла втома, схожа на каламутну воду після довгого дощу. Під тонкою, розірваною біля коміра сорочкою проступали ребра, і кожен вдих давався так, ніби груди стягували невидимими ременями. Він дивився на перехожих — на їхні швидкі кроки, паперові пакети, стаканчики з кавою, упевнені рухи людей, яким було куди йти. У цьому безперервному потоці Назар відчував себе не людиною, а плямою біля стіни — чимось, що погляд помічає й одразу поспішає забути.
Шлунок болісно стискався. Він не їв уже понад дві доби, і ця порожнеча всередині давно перестала бути звичайним голодом — вона стала окремим голосом, грубим і настирливим. «Ще трохи, Назаре, витримаєш», — шепотів він собі, хоча сам не вірив у ці слова. Майже відразу за ними підіймалася інша думка, в’язка й гірка: кого він намагається ошукати? Люди минають таких, як він, бо легше не помітити чужу біду, ніж визнати, що вона існує поруч.
Час тягнувся нестерпно повільно. Кілька разів його погляд сам собою зісковзував до сміттєвих контейнерів у провулку. Там могли лишитися недоїдені булки, обривки пакування, холодні шматки чогось їстівного. Назар давав собі обіцянку не нишпорити там, не опускатися ще нижче, триматися бодай за останню нитку гідності. Та голод був ворогом без жалю: він стирав принципи, гриз волю, змушував людину торгуватися із самою собою за кожен ковток повітря.
На розі продавали гарячі сосиски в м’яких булках. Запах смаженого м’яса й свіжого хліба то накочував хвилею, то відступав, і від цього мука ставала майже нестерпною. Рот наповнювався слиною, живіт відгукувався гучним, принизливим бурчанням. Назар відвернувся, стиснув зуби й спробував думати про інше. Може, знову піти до притулку? Ні. Тільки не туди. Минулого разу…
