Майбутній свекор моєї доньки три години розмовляв зі мною зверхньо, певний, що я нічого собою не являю. У понеділок його думка різко змінилася.

Він став перед мікрофоном і розклав доповідь. Аркуші дрібно тремтіли в його руках, шарудячи об дерев’яну поверхню. Від густого впевненого баса, яким Роман Петрович заповнював мою їдальню, не залишилося майже нічого.

— Шановні члени колегії, доброго ранку, — почав він захриплим голосом.

Йому довелося відкашлятися. Підвівши голову, він на мить зустрівся зі мною очима й одразу повернувся до тексту. Слова про масштабну модернізацію хірургічного напряму звучали завчено й безживно. Роман Петрович повідомив про три нові операційні блоки, сучасне обладнання, приватні інвестиції та плани розвивати екстрену допомогу. Кілька разів він збивався на простих фразах і починав речення заново.

На виступ йому відводилося десять хвилин, але він закінчив приблизно за сім. Зникли звичні міркування про перевагу приватної медицини, не було ні насмішок зі звичайних лікарень, ні вихваляння дорогими процедурами. Залишилися графіки прибутку, показники відвідуваності й загальні заяви про якість сервісу. Власник мережі говорив монотонно, не відриваючи погляду від аркушів. Лише піт на лобі показував, яких зусиль йому коштує зберігати видимість самовладання.

Закінчивши, він промокнув обличчя хустинкою. У залі стояла цілковита тиша. Експерти знали: якщо голова починає ставити запитання відразу після доповіді, це означає, що в матеріалах виявлено порушення, які не можна залишити для звичайного письмового уточнення.

Я присунула мікрофон.

— Дякую за виступ, Романе Петровичу. Проєкт представлено широко, однак фінансова успішність сама по собі не доводить готовності до складної хірургії. Нас цікавлять не рекламні показники, а безпека людей. За поданим пакетом у мене три запитання.

Він стиснув краї трибуни.

— Так, Ірино Михайлівно. Я слухаю.

Його звертання прозвучало майже пошепки. Я відкрила вкладку з технічним висновком і дала йому кілька секунд, щоб знайти той самий розділ у своїй теці.

— У додатку про готовність реанімаційного блоку ви заявляєте можливість приймати екстрених кардіохірургічних пацієнтів. Однак у переліку оснащення немає стаціонарного апарата штучного кровообігу експертного класу. Натомість зазначено переносний аналог із вичерпаним експлуатаційним ресурсом. Згідно з документами, пів року тому цей апарат вивели з роботи в іншому приватному центрі.

По рядах пройшов тихий гомін. Для людей, які сиділи в залі, йшлося не про формальну нестачу в таблиці. У разі раптового ускладнення відсутність надійного обладнання могла позбавити хірургічну бригаду єдиної можливості зберегти пацієнтові життя.

Я продовжила тим самим рівним тоном:

— Поясніть, яким чином три заявлені операційні блоки підтримуватимуть життєво важливі функції людини при критичному ушкодженні великої судини під час втручання.

Роман Петрович відкрив рота, але відповідь з’явилася не відразу. Він подивився на юриста, який сидів у першому ряду. Той опустив очі в документи й не подав жодного знака.

— Ми передбачили додаткову закупівлю за лізинговою програмою, — нарешті промовив доповідач. — Обладнання планувалося отримати в другому кварталі наступного року. Виникла затримка з боку постачальника.

— Ліцензію ви просите сьогодні, — нагадала я. — І приймати екстрених хворих маєте намір відразу після її отримання. До другого кварталу наступного року під загрозою можуть опинитися десятки людей.

Пояснення про майбутню закупівлю не усувало нинішньої небезпеки. Рекламна презентація обіцяла хірургічне відділення нового рівня, тоді як реальне оснащення не дозволяло безпечно почати його роботу. У залі вже ніхто не дивився на золоте тиснення теки Романа Петровича. Фахівців цікавило лише те, чому з дорогого проєкту зникло обладнання, без якого не можна відповідати за життя пацієнта…