Біля могили заможного чоловіка вона підняла чужий гаманець, не знаючи, що ця знахідка змінить усе

Червневе тепло м’яко лягало на плечі Оксани, поки вона повільно йшла між рядами пам’ятників, хрестів, кам’яних плит і високих мармурових надгробків. Сонце вже піднялося досить високо, але ще не пекло, а лише прогрівало спину крізь стару вицвілу куртку, яку жінка носила навіть у таку погоду: в кишенях можна було сховати все, що вдавалося роздобути за день. Для звичайної людини кладовищна тиша була б важкою, гнітючою, майже нестерпною. Для Оксани вона стала частиною життя, тією дивною й гіркою необхідністю, від якої неможливо відмовитися, якщо хочеш дожити до завтрашнього ранку.

Вона намагалася йти непомітно. Коли бачила біля могили людей, одразу звертала вбік, ніби просто вибирала дорогу між пам’ятниками. Їй було соромно. Щоразу, коли рука тягнулася до залишених на блюдечку цукерок, до шматка хліба, до печива в целофановому пакеті чи до яблука, що лежало біля фотографії покійного, всередині здіймалася гаряча хвиля приниження. Але потім дитина під серцем ворушилася, ніби нагадуючи, що гордість не годує, а вона вже давно не мала права думати лише про себе.

Біля воріт кладовища часто сиділи літні жінки без дому й родини. Вони просили милостиню, сперечалися між собою, ділили знайдені дрібниці й уважно стежили за тими, хто входив на кладовище й виходив назад. Оксану вони теж знали. Особливо часто її окликала баба Надя — сухенька, сива, з обличчям, схожим на зім’яте яблуко, і очима, в яких дивним чином уживалися жалість і забобонний страх.

— Оксанко, не ходила б ти туди щодня, — бурчала вона, коли бачила вагітну жінку з опущеною головою. — Не місце тобі серед покійників. Ти ж дитину носиш. Хто знає, що вночі на цих могилах робиться? Хто плаче, хто проклинає, хто землю тривожить. А тоді причепиш на себе щось лихе, і маля твоє кричатиме без упину, а ти й не зрозумієш, звідки біда прийшла.

Оксана зазвичай лише втомлено всміхалася. У неї не лишалося сил сперечатися, та й сперечатися було ні про що. У світі, де вона опинилася після звільнення, усе й без кладовищної містики виглядало як чиясь зла порча.

— Бабо Надю, — відповідала вона, поправляючи на животі широку кофту, — мене вже нічим лякати. Я у виправній установі такого надивилася, що сама кого завгодно розжену, хоч живого, хоч мертвого.

Вона казала це майже весело, з навмисною зухвалістю, але обидві розуміли: це була не сміливість, а захист. Якби Оксана могла вибирати, вона нізащо не переступила б кладовищні ворота заради їжі. Вона обходила б це місце стороною, як роблять усі, кому є куди повернутися ввечері. Але повертатися їй було нікуди.

Їй було двадцять вісім. Під серцем уже майже сім місяців росло нове життя. Усього три тижні тому Оксана вийшла на волю за умовно-достроковим звільненням. Дитина, яку вона чекала, була від Назара Дорошенка — молодого працівника охорони в колонії, людини, завдяки якій у її темній, покаліченій долі ненадовго спалахнуло світло. Тепер, згадуючи все, що сталося, Оксана розуміла: якби не вагітність, їй довелося б ще багато років дивитися на світ крізь ґрати.

Іноді минуле накочувалося так раптово, що вона зупинялася просто між могилами й кілька секунд не могла вдихнути. Їй знову ввижався кабінет слідчого: тьмяна лампа під стелею, гладкий стіл, металевий присмак страху на язиці й чоловік навпроти, який дивився на неї так, ніби вирок уже написано, а вся розмова потрібна лише для дотримання видимості.

Тоді вона приїхала до нього майже відразу після поминок за чоловіком. На ній ще була чорна хустка, просякнута запахом церковних свічок і сліз. У голові гуло від утоми, від безсонної ночі, від нескінченних співчуттів, вимовлених чужими вустами без справжньої участі.

— Оксано Романівно, — почав слідчий сухим голосом, навіть не запропонувавши їй води, — надійшли результати експертиз. Зокрема й щодо слідів, знайдених у вас удома.

Вона підвела на нього червоні від сліз очі.

— І що вони показали? Ви вже знаєте, чому Павлові стало зле? Чому серце зупинилося так раптово?…