Майбутній свекор моєї доньки три години розмовляв зі мною зверхньо, певний, що я нічого собою не являю. У понеділок його думка різко змінилася.
Після засідання коридорами ще довго ходили розмови про заявку «Мельник Медикал». Експерти обговорювали не розгубленість її власника і не ручку, що впала, а виявлені порушення. Одні поверталися до старого апарата, інші не могли зрозуміти, як мережа збиралася цілодобово вести три хірургічні блоки з чотирма анестезіологами. Особливо тривожила звітність щодо медичних відходів.
Для мене це залишалося звичайним робочим днем. Я виконала професійний обов’язок, не дозволивши безвідповідальному власникові мережі перетворити складну хірургію на джерело прибутку ціною чужої безпеки. Суботня безтактність Романа Петровича не мала стосунку до рішення колегії: його заявку відхилили через конкретні порушення, підтверджені документами.
За два дні, у середу ближче до полудня, у двері кабінету неголосно постукали.
На порозі стояла моя постійна помічниця й учений секретар колегії Ольга Миколаївна Бондар. Вона тримала щільний кремовий конверт без поштових позначок.
— Ірино Михайлівно, це передали особисто вам. Кур’єр із центрального офісу «Мельник Медикал» доставив під розпис і попросив не надсилати листа через загальну канцелярію.
На конверті від руки було виведено моє ім’я й додано: «Голові колегії. Особисто». Почерк здавався нерівним, хоча літери були старанно виведені. Я подякувала Ользі Миколаївні й попросила залишити мене саму.
Кілька секунд конверт лежав переді мною. Я розкрила край ножем для паперу, вийняла складений навпіл аркуш і насамперед подивилася на підпис. Його написав Роман Петрович.
Рядки йшли нерівно, місцями натиск пера ставав таким сильним, що майже прорізав папір. Було видно, як тремтіла рука людини, звиклої віддавати розпорядження й отримувати швидкі відповіді. Лист починався без ділових титулів і переліку заслуг.
У нерівних літерах відчувалися сором і розгубленість, які автор уже не намагався приховати за звичною впевненістю та зовнішнім блиском.
«Шановна Ірино Михайлівно, я звертаюся до вас не для того, щоб оскаржити рішення колегії. За кожним поставленим запитанням ви мали рацію. Тепер я розумію, що наша мережа не заслуговувала на розширену ліцензію. Прагнучи якнайшвидше збільшити прибуток, я перестав пам’ятати, навіщо колись обрав медицину».
Я відклала ніж і продовжила читати. Перші фрази не намагалися перекласти відповідальність на бухгалтерію, постачальника чи недосвідчених працівників. Уперше від моменту нашого знайомства Роман Петрович говорив про власні вчинки без рятівного прикриття грошима й становищем. Але далі йшлося вже не про клініки, а про ту суботу, яку він, судячи з усього, два дні знову й знову прокручував у пам’яті…
