У в’язниці не могли збагнути, як жінки в цілковитій ізоляції завагітніли, аж поки не підняли архів відеоспостереження

Нічна тиша в закритому жіночому блоці здавалася непорушною. Під стелею рівно гули лампи, за товстими стінами не було чути ні машин, ні вітру, а коридором раз у раз проходила чергова. За трьома залізними дверима одиночної камери №17 не спала тридцятичотирирічна Анна Коваленко. Вона сиділа на вузькому бетонному ліжку, притулившись плечем до стіни, і ніби мимоволі прикривала долонею живіт.

За два роки ув’язнення Анна жодного разу не підвищила голосу, не порушила режиму й не дала охороні жодного приводу для скарги. Вона їла у встановлений час, до блиску мила підлогу, без заперечень повертала посуд і виходила на коротку прогулянку під наглядом. Наглядачки, які змінювали одна одну, знали її як мовчазну й урівноважену жінку. Ніхто не намагався вгадати, що ховалося за її непорушним обличчям.

Близько другої години ночі чергова Наталія Гордієнко перевела погляд на один із моніторів. Анна підвелася, але відразу похитнулася. Вона встигла зробити лише один невпевнений крок, після чого впала й ударилася головою об край лежанки. Наталія негайно подала сигнал тривоги, і вже за кілька хвилин три замки камери відкрили у належній послідовності.

Анну винесли на ношах. Її пульс був слабкий, на прикушеній губі виднілася кров, а права рука й далі лежала на животі. У медичній частині лікарка Ольга Мельник поставила крапельницю, виміряла тиск і, побоюючись внутрішньої травми, принесла портативний апарат для ультразвукового дослідження. Щойно датчик торкнувся шкіри, на екрані з’явилися обриси плода, що розвивався. Серце дитини билося рівно й сильно, а термін вагітності становив близько двадцяти тижнів.

Лікарка ще раз глянула на монітор, ніби сподівалася, що побачене зникне. Потім покликала медсестру, повторила огляд і склала термінову доповідь. Документ негайно передали начальству. На світанку в службовій кімнаті зібралися директор установи Віктор Савчук, його заступниця Ірина Бондаренко, медики, техніки та керівники охорони.

Савчук не зривався на крик, однак від його стриманого голосу людям за столом стало не по собі. Він поклав звіт перед собою й попросив пояснити, як ув’язнена з одиночної камери могла завагітніти. Двері були захищені електронним і механічним замками, кожне відкриття фіксувалося в журналі, а весь персонал, допущений до блоку, складався з жінок. Анна не мала ні побачень, ні передач, ні зустрічей з адвокатом.

Відповіді не знайшлося. Того ж ранку створили внутрішню комісію, до якої увійшли фахівці з безпеки, технічна служба, медики та представник юридичного відділу. Вони підняли записи камер за два місяці, звірили графіки за пів року, переглянули медичні призначення, звіти про доставлення їжі та видачу побутових речей. Окремо опитали всіх, хто бодай раз наближався до камери №17.

Замки були цілі. На записах не виявилося прогалин, а в журналах — незрозумілих входів. Пошук не виявив ні записок, ні заборонених препаратів, ні сторонніх предметів. Камера виглядала так, ніби в ній не було жодної таємниці. Тим часом Анна опритомніла. На пряме запитання про примус вона твердо відповіла «ні», а тоді тихо додала:

— Я знала про дитину. Мені потрібно тільки одне — народити її.

Відповідати, хто батько, вона не стала. А коли її запитали, як усе сталося, Анна сказала, що була сама. Ці слова здалися слідчим насмішкою, але заперечити їм було нічим. Біля стіни, коло якої ув’язнена зазвичай сиділа, пізніше помітили видряпані нігтем слова: «Я не хочу жити, але хочу, щоб жила моя дитина». А в кутку під акуратно складеним рушником виявили червоні стібки, що складалися в одне коротке слово: «Світло»…