Точка неповернення: несподіваний фінал однієї рятувальної операції в глушині!

Туман над річкою здіймався повільно, ніби нікуди не поспішав, на відміну від дівчинки, яка дісталася сюди ще до світанку, поки вихователька Клавдія Бобрівна не виявила порожнє ліжко. Мар’я Аністрат сиділа на березі, підібгавши коліна до грудей, і дивилася на воду. Не на ранкове сонце, яке тільки-но починало фарбувати обрій у блідо-рожеве, не на чайок, що криком ділили щось біля далекого берега, — саме на воду.

Туди, де вона була темна й нікуди не квапилася. Дванадцять років — це небагато. Але Мар’я носила їх, як сорок.

Під застираною сірою кофтою стирчали гострі плечі, волосся було стягнуте в тугий хвіст не тому, що так гарно, а тому, що так не заважає. Обличчя в неї було з тих, які в дитячому будинку називали правильними: не плаксиве, не зухвале, зручне для вихователів. Вона давно навчилася робити це обличчя.

Надягала його вранці разом із казенним одягом. Зараз обличчя не було. Була просто порожнеча.

Річка пахла мулом і холодним каменем. Мар’я зачерпнула жменю дрібного піску, повільно випустила крізь пальці. Пісок падав беззвучно.

Вона дивилася, як він падає, і ні про що не думала. Думати не хотілося. Думати означало згадувати, а згадувати не було навіщо: все одно нічого не зміниться.

Кроки вона почула не відразу. Надто тихі для ранкового берега, не туристичні, не рибальські, а такі, що точно знають, куди йдуть. Уздовж берега йшла літня жінка.

Невисока, міцна, у темній хустці й гумових чоботях, із полотняною сумкою на плечі. Вона йшла повільно, зупинялася, нахилялася до трави, щось зрізала невеликим ножем, прибирала до сумки. Потім ішла далі.

Мар’я спостерігала за нею з тією відстороненістю, з якою дивляться на незначні речі: птаха, що пролітає, кущ, який погойдується. Жінка дісталася мокрого каміння біля кромки води, де осока росла густіше, довга, темно-зелена, з гострими краями. Вона потягнулася по жмуток, переступила на камінь, і наступної миті нога поїхала.

Усе сталося швидко й беззвучно. Жінка впала у воду, і річка прийняла її охоче, без попередження. Мар’я схопилася.

Не встигла подумати, а ноги вже несли її до води. Вона стрибнула не роздумуючи, і холод ударив у груди, як кулак, перехопив подих. Течія тут виявилася сильною, зовсім не такою, якою здавалася з берега.

Жінка в намоклому одязі була важка, нестерпно важка, як мішок із землею. Мар’я тягнула її до берега й відчувала, що не дає ради, що вода прибуває, що руки починають ковзати. А потім щось сталося…