Несподіваний фінал одного раннього повернення додому

— Він здоровий. Цілком здоровий. Вісім місяців морочив мені голову, а сам планує втекти з Юлею. — Лариса підвела очі на матір. — З твоїми п’ятдесятьма тисячами доларів.

Галина Петрівна поставила чашку на стіл і повільно сіла в крісло навпроти доньки. Обличчя в неї було спокійне, але очі потемніли.

— Розкажи все докладно.

І Лариса розповіла. Про те, як прийшла додому раніше, ніж звичайно. Про відчинену хвіртку й дивну тишу. Про сміх зі спальні й підслухану розмову. Про плани втечі до Польщі й насмішки з її наївності. Говорила довго, іноді захлинаючись слізьми, іноді зупиняючись, щоб упоратися з тремтінням у голосі.

Мама слухала мовчки, лише обличчя ставало дедалі похмурішим. Коли Лариса закінчила, у кімнаті повисла тиша.

— Мамо, я така дурепа, — прошепотіла Лариса. — Як я могла повірити? Як нічого не помітила?

— Ти не дурепа, — твердо сказала Галина Петрівна. — Ти довірлива. Це різні речі. Ти вірила чоловікові, бо любила. А він скористався твоєю любов’ю.

— Але чому я нічого не запідозрила? Адже напевно були якісь ознаки.

Галина Петрівна встала, підійшла до вікна й довго дивилася на вулицю. Потім повернулася до доньки.

— Ларисо, я маю тобі дещо сказати. Я давно підозрювала, що з Віталієм щось не так.

— Що? — Лариса здивовано підвела голову.

— Три місяці тому я випадково зустріла його в центрі міста. Йшла з поліклініки після обстеження, а він виходив зі спортивного магазину. З великими пакетами. Коли побачив мене, зблід, почав заїкатися, вигадувати пояснення.

— Спортивний магазин? — Лариса не розуміла. — Навіщо хворій людині спортивні товари?

— От і я так подумала. А ще він виглядав… здоровим. Рум’яний, бадьорий. Не як людина після хіміотерапії.

Лариса згадала, як три місяці тому Віталій прийшов додому особливо втомлений, скаржився на слабкість. А виявляється, в цей час таємно ходив по магазинах.

— Чому ти мені не сказала?

Галина Петрівна тяжко зітхнула.

— А що я могла сказати? Що підозрюю твого чоловіка в обмані? Ти б мені не повірила. Подумала б, що я просто не люблю Віталія.

Це була правда. Лариса справді не повірила б. Тоді вона ще так сильно любила чоловіка, що будь-які сумніви в його чесності здалися б їй блюзнірством.

— І потім, — вела далі мама, — я почала спостерігати. Коли приходила до вас у гості, стежила за його поведінкою. І помітила кілька дивних речей.

— Яких?