Несподіваний фінал одного раннього повернення додому
— Та я ж майстер підробок! — засміявся Віталій. — За вісім місяців такого досвіду набув — будь-яку лікарняну печатку намалюю.
Лариса повільно відійшла від дверей, намагаючись не видати ані звуку. Ноги підкошувалися, в голові шуміло. Вона дійшла до сходів і, тримаючись за поручні, стала спускатися вниз. Кожна сходинка тепер рипіла якось по-особливому, ніби дім теж дізнався правду й стогнав від болю.
У передпокої вона зупинилася, дивлячись на пакет із ліками. Три тисячі. Майже вся зарплата. Витрачені на пустушки для здорового чоловіка, який нагорі планує її обікрасти й покинути.
Руки тремтіли, коли вона взувала туфлі. У вухах досі дзвенів сміх Віталія й Юлі. Дурепа наївна, сіра миша, довірлива дурочка — ось як вони її називали. Ось що думали про жінку, яка віддала їм усі гроші, час, здоров’я, любов.
Лариса тихо відчинила двері й вийшла на ґанок. Осіннє повітря різко вдарило в обличчя, але вона навіть не відчула холоду. Усередині було так порожньо й боляче, що жодна погода вже не мала значення.
Зачинивши за собою двері, вона повільно пішла подвір’ям до хвіртки. Під ногами шаруділо те саме листя, але тепер його шелест здавався зловісним. Увесь звичний світ за кілька хвилин став чужим і ворожим.
Біля хвіртки зупинилася й озирнулася на дім. Нагорі, у вікні спальні, майнула тінь — мабуть, Віталій підходив до вікна. Здоровий, міцний, задоволений собою чоловік, який вісім місяців морочив їй голову і тепер планує остаточно її обікрасти.
Лариса вийшла за хвіртку й тихо прикрила її за собою. Іти було нікуди, дім більше не був домом. Але вона точно знала, куди податися. До єдиної людини, яка ніколи її не зрадить і завжди зрозуміє — до мами.
Лариса йшла вулицею, не відчуваючи ніг. Автобус до маминого району їхав довго, майже годину, але вона навіть не помічала часу. У голові крутилися уривки розмови Віталія з Юлею, кожне слово різало, мов ніж. Дурепа, наївна, сіра миша… невже вона справді така? Невже п’ятнадцять років шлюбу нічого не важили?
Мама жила в старому п’ятиповерховому будинку на околиці міста, у тій самій квартирі, де виросла Лариса. Невелика двокімнатна квартира на третьому поверсі, з видом на дитячий майданчик і старі тополі. Підіймаючись знайомими сходами, Лариса раптом відчула себе маленькою дівчинкою, яка біжить до мами по втіху після дитячої образи.
Галина Петрівна відчинила двері одразу, ніби чекала. Висока, статна жінка шістдесяти восьми років, із сивим волоссям, зібраним в акуратний пучок. Очі в неї були такі самі сірі, як у Лариси, але гостріші, спостережливіші.
— Ларисо? — здивувалася мама. — Що сталося? Ти бліда як стіна.
Лариса мовчки пройшла до квартири, зняла куртку й опустилася на диван у вітальні. Лише тут до неї дійшло: вона навіть не взяла з собою пакет із ліками. Залишила його в передпокої, на столику.
— Мамо… — тихо почала вона, і голос зрадницьки тремтів. — Віталій не хворий.
Галина Петрівна завмерла посеред кімнати, тримаючи в руках чашку чаю, яку збиралася запропонувати дочці.
— Що ти сказала?
