Несподіваний фінал одного раннього повернення додому

— По-перше, він ніколи не приймав ліки при мені. Завжди казав, що вже випив або вип’є пізніше. По-друге, коли ти йшла в магазин чи в аптеку, він одразу ставав бадьорішим. А коли ти поверталася, знову зображав слабкість.

Лариса слухала й відчувала, як усередині все перевертається. Виходить, мама давно все зрозуміла, а вона, сліпа, нічого не бачила.

— І найголовніше, — Галина Петрівна підійшла до доньки й сіла поруч. — Я ніколи не давала тобі всі гроші одразу.

— Як це?

Мама взяла її за руки.

— Ларисо, ти думаєш, я дурна? П’ятдесят тисяч доларів — це величезні гроші. Я не могла просто так віддати їх усі, не перевіривши, куди вони йдуть.

У Лариси перехопило подих.

— Мамо, що ти хочеш сказати?

— Я дала тобі лише тридцять тисяч. Решта двадцять лежать у банку на окремому рахунку. На випадок, якщо мої підозри підтвердяться.

Лариса приголомшено дивилася на матір. Отже, не всі гроші витрачені? Отже, мама виявилася розумнішою за них усіх?

— Але цього мало, — Галина Петрівна встала й підійшла до письмового столу. — Я дещо ще приготувала.

Вона відчинила шухляду й дістала теку з документами.

— Усі довідки, які Віталій тобі показував, — я робила копії, коли ти їх приносила показати. І ще записувала назви клінік, імена лікарів, дати процедур.

— Навіщо?

— Щоб перевірити. Минулого тижня я їздила до двох клінік, де він нібито лікувався. В жодній про нього не чули. Довідки виявилися підробленими.

Лариса дивилася на матір, як на незнайому людину. Виявляється, поки вона сліпо вірила чоловікові, мама тихо й методично збирала докази його обману.

— Мамо, чому ти мовчала?

— Бо знала: ти не повіриш, доки сама не побачиш правду.

— А тепер побачила.

Галина Петрівна сіла поруч із донькою й обійняла її за плечі.

— Ларисо, я розумію, як тобі боляче. Але зараз не час для сліз. Зараз треба думати, що робити далі.

— Що ти пропонуєш?

В очах матері з’явився холодний блиск.

— А чого ти сама хочеш? Просто тихо піти від нього? Чи показати цьому негідникові й твоїй любій сестричці, що з чесними людьми так не чинять?

Лариса відчула, як усередині щось змінюється. Біль і розпач поступово змінювалися злістю. Так, їй боляче. Так, вона почувається зрадженою й приниженою. Але вона не збирається просто так здаватися.

— Я хочу, щоб вони зрозуміли, що я не така дурепа, якою здаюся, — тихо сказала вона.

— От і правильно, — схвально кивнула Галина Петрівна. — Отже, плануватимемо операцію відплати.

— Але як? У мене немає доказів. Ніхто не повірить, що він здоровий.

— А ось тут ти помиляєшся, — мама поплескала по теці з документами. — Докази є. І їх більш ніж достатньо, щоб осоромити Віталія й Юлю на весь район.

Лариса вперше за цей жахливий день відчула щось схоже на надію. Мама завжди була розумною й рішучою жінкою. Якщо вона каже, що є план, значить, план справді є.

— Що ти вигадала?