Невдячний СИН здав дім із згасаючою матір’ю

Ранок увірвався до хати колючим морозним протягом. Ніч для Галини Степанівни тяглася в’язкою смолою.

Вона сиділа біля кухонного столу, не запалюючи світла. Пальці бездумно перебирали бахрому вовняної скатертини. У темному кутку ритмічно відлічували час старі ходики з мідним маятником.

Кожен удар механізму віддавався тупим болем у скронях. Ілюзія, яку вона так ретельно вибудовувала перед сусідами роками, зруйнувалася в одну мить, поховавши під своїми уламками рештки материнської гордості. На плиті в алюмінієвій каструлі тихо булькала вода.

Пахло прілим сіном від занесених звечора дров і кислуватим дріжджовим тістом, яке підходило в емальованому тазику, накритому лляним рушником. Галина опустила долоні на прохолодну поливу миски. Дотик до твердої поверхні трохи протвережував.

Богдан, її єдиний син, заради якого вона в дев’яності роки продавала на трасі в’язані шкарпетки й морозила ноги, приніс у дім чуже лихо. Він кинув цю жінку, Оксану, як кидають бродячого собаку в чужий двір, сподіваючись, що той загризе господарів. У сінях почувся шерех.

Галина Степанівна випростала спину. Дошки підлоги глухо озвалися під чужими важкими кроками. У дверному прорізі з’явилася Оксана.

Вона вже встигла натягнути свою мішкувату куртку. У передсвітанкових сутінках її постать здавалася ще більш настовбурченою. Погляд лишався колючим, недовірливим, ніби вона щосекунди чекала удару.

«Доброго ранку». Голос Галини пролунав хрипко. Вона прокашлялася, наливаючи окріп у заварник із відбитим носиком.

Густий аромат чорного чаю зі смородиновим листом поплив кухнею.

— Сідай, снідатимемо.

Оксана переступила з ноги на ногу.

Її стоптані черевики залишили на чистому половику вологі сліди.

— Я дров наколю, — коротко кинула вона, ігноруючи запрошення. — Де колун?

— У сараї, за дровітнею. Тільки ти зачекай, чай вистигне.

Але двері вже грюкнули, відтинаючи її слова. Мороз щипав щоки, щойно Оксана вийшла на ґанок.

Повітря в селі здавалося щільним, кришталево чистим. Від нього з незвички трохи паморочилося в голові. Після спертої важкої задухи казенних коридорів цей кисень п’янив.

Вона спустилася слизькими сходинками, міцно тримаючись за шорсткі дерев’яні поручні. У сараї пахло машинною оливою й сухим деревним пилом. Намацавши важке топорище, Оксана вийшла до цурпалків.

Фізична праця завжди рятувала її від панічних думок. Вона замахнулася. Метал із дзвоном урізався в неподатливу соснову колоду.

Від удару в долоні стрельнуло болем, але вона лише міцніше перехопила гладеньке топорище. Раз, удруге. Поліна зі стуком розліталися в боки, оголюючи світлу, просочену смолою серцевину.

Вона рубала дрова, а перед очима стояло обличчя Богдана — сите, байдуже, з бридливо стиснутими губами. Точно такий самий вираз був у її колишнього чоловіка Руслана на суді, коли він холоднокровно давав свідчення проти неї. Зрадники завжди схожі один на одного.

Вони ховають свою боягузливість за дорогими костюмами й правильними словами. Оксана з силою опустила сокиру. Поліно розлетілося навпіл.

Вона злилася на себе за те, що вчора дозволила собі розслабитися в теплі чужого дому, за те, що повірила в ілюзію безпеки. Їй тут не місце. Ця старенька — випадкова жертва синового егоїзму, а вона, Оксана, лише знаряддя в його брудній грі.

Треба йти. Зібрати свою дерматинову сумку й рушити на трасу, ловити попутку до обласного центру. Рипнула хвіртка.

Оксана завмерла, опустивши сокиру. До паркану підійшла дебела жінка в квітчастій хустці. У руках вона тримала порожню алюмінієву каністру.

«Бог у поміч!» — гучно гукнула сусідка, з цікавістю розглядаючи незнайомку. «А ти чия будеш? Богданова зазноба, чи що?» Оксана витерла тильним боком долоні піт, що виступив на лобі. Слова застрягли в горлі.

Як пояснити цій пихатій здоров’ям сільській бабі, хто вона така? На ґанок квапливо вийшла Галина Степанівна. Вона накинула поверх сукні стару душогрійку. «Здрастуй, Маріє!» Старенька спустилася у двір, стаючи між сусідкою й Оксаною.

«Це племінниця моя троюрідна, з боку покійного чоловіка. Приїхала ось погостювати, підсобити по господарству». Сусідка примружилася, переводячи погляд з однієї жінки на іншу.

«Ото ж бо! А я дивлюся, Богдан твій учора пізно ввечері примчав і відразу помчав назад. Чого не заночував?» Галина Степанівна поправила комір душогрійки. Її пальці помітно тремтіли, але голос звучав рівно, майже буденно.

«То справи в нього, Маріє. Державного масштабу справи. Великим відділом керує, люди без нього пропадають. Дуже поспішав». Оксана дивилася на спину старенької. У цій крихкій, зігнутій роками постаті зараз було стільки відчайдушної гідності, що в грудях утворилася важка порожнеча.

Оксана бачила, як тяжко дається Галині ця брехня, як кожне вимовлене слово дряпає їй горло. Старенька захищала сина перед селом, захищала саму Оксану від зайвих розпитувань, беручи весь удар пліток на себе. Сусідка, не знайшовши більше приводів для розмови, брязкаючи каністрою, побрела до вуличної колонки.

Галина Степанівна повільно обернулася. Її обличчя здавалося сірим, позбавленим барв. «Кидай сокиру», — тихо сказала вона.

«Іди до хати. Тісто підійшло, пироги ставитимемо». — «Навіщо ви збрехали?» — хрипко спитала Оксана, не рушаючи з місця.

«Сказали б правду, що я кримінальниця, що син ваш хоче вас позбутися». Старенька важко сперлася рукою на дерев’яний стовпчик поручнів. «Начхати мені на сусідку, доню, і на Богдана зараз теж начхати. А от цю правду вголос вимовити — сил моїх нема. Ходімо в тепло».

Минуло кілька годин. Кухня наповнилася густим, обволікальним ароматом печеного тіста. Оксана, всупереч ранковому пориву втекти, залишилася.

Вона машинально місила тісто, розкачувала кружальця, розкладала яблучну начинку. Фізіологічна пам’ять рук, які колись любили готувати, прокидалася повільно, ніби відтаюючи після довгої заморозки. Галина Степанівна поралася біля розпеченої духовки, орудуючи важким чавунним рогачем.

Жінки працювали в цілковитій мовчанці. Слова були не потрібні. У цій спільній ритмічній праці народжувалося дивне, крихке перемир’я.

Підтекст цих рухів був промовистіший за будь-які розмови. Оксана подавала деко. «Я залишаюся на сьогодні».

Галина забирала його. «Я приймаю твою допомогу». Близько полудня небо за вікном затягло важкими свинцевими хмарами.

Пішов дрібний колючий сніг із дощем, барабанячи по бляшаному відливу вікна. Галина Степанівна потягнулася до верхньої полиці буфета по скляну банку з цукровою пудрою. Раптом гладке скло вислизнуло з її ослаблих пальців і з дзенькотом розбилося об дерев’яну підлогу.

Біла хмара пудри знялася в повітря, осідаючи на строкатих половиках. «Ох», — тільки й видихнула старенька. Оксана різко обернулася…