Він сказав зайве просто на нашу річницю, а за хвилину вже шкодував про свої слова

Я вибирала місце для нашої другої річниці так ретельно, ніби від цього вечора залежало щось більше, ніж святкові фото й спогади гостей. Мені хотілося не звичайної вечері за гарним столиком, а справжньої події: світла, музики, живих голосів, зали, де кожна дрібниця — від тканини на скатертинах до відблисків у склі — тримала б потрібний настрій.

Зрештою я зупинилася на новому ресторані, відкритому в старому особняку. Високі вікна з кольоровими вітражами, важкі люстри, відполірований паркет, м’який напівморок — усе там ніби було створене для вечора, який мав запам’ятатися надовго.

Назар, побачивши фотографії, лише скривився.

— Навіщо влаштовувати весь цей балаган? — спитав він, не приховуючи роздратування. — Можна було спокійно посидіти вдвох. Без натовпу, без показухи. Кому взагалі потрібен цей напускний блиск?

Я не стала довго сперечатися. Просто сказала, що вже все вирішила.

Після аварії, що сталася пів року тому, мені відчайдушно потрібне було свято. Я надто добре пам’ятала білі стелі лікарні, запах ліків, шарудіння кроків у коридорі, мамині заплакані очі й батькове мовчання, в якому було більше страху, ніж у будь-яких словах. Мені хотілося довести самій собі, що я повернулася. Що можу стояти в гарній сукні серед людей, сміятися, приймати вітання й не думати щохвилини про те, як близько була до кінця.

Я запросила близько шістдесяти людей, домовилася з музикантами, найняла ведучого, вибрала меню й оформлення. Кілька тижнів минули в клопотах: розсадка гостей, квіти, подарунки, світло, екран для святкової презентації. Я перевіряла все по кілька разів, ніби боялася, що одна забута деталь зруйнує ретельно зібрану картину.

Того вечора я стояла біля дзеркала в темно-сливовій сукні й поправляла складки на талії. До приїзду перших гостей лишалися хвилини. Назар стояв біля вікна, дивлячись на вулицю так напружено, ніби намагався розгледіти там не машини й перехожих, а вихід із кімнати, в якій опинився проти своєї волі.

— Про що думаєш? — спитала я, підходячи до нього.

Він навіть не одразу обернувся…