Один вечір поруч із тіткою Людою відкрив мені те, чого інші воліли не помічати

— Схоже на нього.

— Дуже схоже. Він не злий, не байдужий. Просто йому легше полагодити замок, знайти майстра, відвезти речі, ніж спитати: «Як ти це переживаєш?»

Я згадав, як батько питав мене про проєкт. Не про те, чи страшно мені не встигнути, не про те, чи втомився я, а лише про терміни й результат. Він дбав, але виражав турботу через контроль. Напевно, інакше не вмів.

— Він і зі мною такий, — сказав я.

— Знаю.

— Ви з ним говорили про мене?

— Трохи. Він хвилюється за тебе, тільки робить це по-своєму. Думає, якщо буде суворим, ти зберешся.

— Іноді я від цього тільки дужче злюся.

— Скажи йому.

— Не вийде.

— Чому?

Я знизав плечима.

— Бо він почує докір, а я не хочу сваритися.

Мирослава кивнула. Схоже, їй це було знайоме.

— Ось тому люди й мовчать, — сказала вона. — Бояться, що їхню чесність сприймуть як напад.

Вечір тягнувся повільно, але вже не здавався зіпсованим. Я забув, що збирався повернутися до проєкту за п’ятнадцять хвилин. Мирослава теж більше не позирала на телефон у надії, що подруга все-таки передумає. Скасований візит залишив по собі порожнє місце, але це місце поступово заповнилося розмовою, якої ніхто з нас не планував.

У якийсь момент вона раптом сказала: