Начальник виправної установи наказав негайно привести ув’язнену до себе в кабінет. Коли вона вийшла звідти, ледь трималася на ногах…

Storium · Читать на русском:

Вероніка Лаврова відбувала п’ятирічний строк після страшної аварії. Того дня погода ніби навмисне вирішила зіграти злий жарт: удень усе підтануло, а надвечір дорога вкрилася тонкою крижаною кіркою, і одна хибна мить перекреслила колишнє життя жінки.

Тільки за кермом тоді сиділа не Вероніка. Машину вів її чоловік Максим. Але саме вона на слідстві вимовила слова, які згодом стали для неї вироком. Він умовив її взяти провину на себе, клявся, що так буде краще для них обох.

— Віро, ти жінка, тобі менше дадуть, — шепотів він, хапаючи її за руки. — До тебе поставляться м’якше. А я чекатиму, чуєш? Приїжджатиму, носитиму передачі. Ти ж завжди захоплювалася жінками, які йшли за коханими хоч на край світу. От і я стану таким самим відданим чоловіком.

Він намагався жартувати, але голос у нього тремтів. Максим боявся в’язниці до холодного поту, до паніки, до принизливих прохань. І Вероніка, яка все ще вірила в їхнє кохання, здалася.

— Добре, — тихо сказала вона. — Я скажу, що була за кермом. Що відволіклася.

Після суду перший час він і справді приїжджав. Сидів навпроти неї на побаченнях, говорив лагідні слова, передавав їжу, обіцяв, що все витримає. Вероніка чіплялася за ці зустрічі, як за останню ниточку, що пов’язувала її з колишнім життям.

Потім візити стали рідкісними. Максим дедалі частіше посилався на справи, втому, брак часу.

— Віро, ти тут хоч якось влаштована, — якось сказав він, дивлячись кудись повз неї. — Тебе годують, дах над головою є. А мені зовні доводиться крутитися. Грошей постійно не вистачає, справи йдуть кепсько. Без тебе все остаточно розвалилося.

Це було їхнє останнє побачення…