Звичайне прохання тітки Галі перед сном стало початком історії, яку я досі не можу забути
Ця історія й досі здається мені якоюсь чужою, ніби я не прожив її сам, а колись почув від незнайомої людини в задушливому вагоні, біля вогнища чи за кухонним столом, і відтоді з незрозумілої причини запам’ятав кожну дрібницю. Іноді я навіть намагаюся переконати себе, що все це — вигадка пам’яті, її дивна гра, коли минуле стає то яскравішим, то туманнішим, а людина вже не може відділити дійсне від того, що сама собі домалювала з роками.
Але варто мені приїхати в селище, де минуло дитинство, варто лише звернути на сусідню вулицю й побачити старий дім край самого узлісся, як сумніви одразу розсипаються. Дім стоїть там і тепер. Точніше, стоїть те, що від нього лишилося: темні дошки на вікнах, перекошена хвіртка, бур’ян по пояс у дворі, заросла стежка до ґанку. Колись цей дім здавався мені живим. У нього був запах — теплого дерева, пічного попелу, молока, ягід, вогкої білизни. А тепер від нього віє порожнечею, такою глибокою, що навіть птахи ніби облітають його стороною.
У селищі й досі живуть мій молодший брат і сестра. Вони давно виросли, обзавелися сім’ями, говорять про справи, ремонт, здоров’я дітей, ціни, врожай, сусідські новини. Усе в них по-дорослому, ґрунтовно, як і має бути. Я приїжджаю до них не так часто, як слід було б, але щоразу, навіть якщо часу обмаль, знаходжу привід пройти тією вулицею. Дружина іноді дивується, чому я обираю цей шлях, якщо до дому рідних можна дійти коротше. Я зазвичай відмахуюся: мовляв, хочеться пройтися, подивитися, що змінилося.
А насправді я йду до того забитого дому.
Зупиняюся на кілька секунд, іноді вдаю, що поправляю шнурівку чи дивлюся в телефон, а сам вдивляюся в забиті вікна й думаю: де вона тепер? Чи жива? Чи сміється так само, трохи примружившись? Чи заплітає й досі своє темне волосся? Чи пам’ятає мене — того розгубленого хлопчиська, який вважав себе дорослим лише тому, що йому виповнилося вісімнадцять?
Тоді мені справді щойно стукнуло вісімнадцять. Я вчився в місті, в училищі, на водійському відділенні. Мені подобалося думати, що я вже майже самостійна людина: жив у гуртожитку, сам прасував сорочки, сам розпоряджався дрібними грішми, розбирався в моторах краще за багатьох сусідських чоловіків і міг із поважним виглядом міркувати про дорогу, зчеплення й характер старих машин. Але вся ця доросла гідність розсипалася, щойно розмова торкалася дівчат.
З жінками я тоді не мав жодного досвіду. Не такого, яким вихвалялися хлопці в гуртожитку, вигадуючи половину на ходу й прикрашаючи другу половину до цілковитої неправдоподібності. Я слухав їхні байки, робив вигляд, що мені все зрозуміло, іноді навіть усміхався в потрібних місцях, але всередині почувався ніяково й порожньо. Не тому, що не хотів. Хотів, звісно. Молодість у цьому сенсі чесніша за будь-які переконання. Просто мені весь час здавалося, що має бути не випадковість, не кваплива зустріч десь за сараями чи в темному кутку після танців, а щось справжнє, пов’язане не лише з тілом, а й із довірою.
Тепер я розумію, що у вісімнадцять такі думки виглядають смішно. Але тоді я ставився до них серйозно. Мені хотілося, щоб дівчина була не просто вродливою, а своєю, щоб із нею можна було говорити, мовчати, будувати якісь плани. Я хотів надійності, хоча сам іще не знав, який вона має вигляд…
