Оля допомогла незнайомій бабусі в аптеці й отримала пораду, яка вночі виявилася зовсім не випадковою

В аптеці стояло задушливе, втомлене повітря — те саме, що з’являється надвечір, коли за день через приміщення проходять десятки людей, і кожен приносить із собою холод вулиці, запах мокрої тканини, тривогу й нетерплячку. Леся раз у раз поглядала на годинник над касою. Робоча зміна давно закінчилася, а їй ще треба було забрати Марка з продовженого дня, забігти додому, поставити вечерю й хоча б трохи навести лад у квартирі до повернення чоловіка. Назар останніми місяцями приходив пізно, майже завжди мовчав, а будь-яке необережне слово могло обернутися важкою паузою або роздратованим поглядом. Леся не хотіла нових сварок. Вона взагалі вже давно намагалася жити так, щоб зайвий раз його не зачепити.

Черга рухалася ледь помітно. Попереду, біля самого віконця, стояла маленька літня жінка в старому пальті з витертими рукавами. Вона довго перебирала в гаманці монети, складала їх на долоню, знову перераховувала, і від цього нескінченного шелесту в Лесі стискалося серце. Жінка червоніла дедалі сильніше, ніби була винна перед усім світом за те, що їй не вистачило грошей на ліки.

— Вибачте, донечко, — сказала вона провізорці тихо, майже пошепки. — Можна щось прибрати? Мені трішечки не вистачає.

Леся машинально глянула на викладені на прилавок упаковки. Там не було нічого зайвого: краплі для серця, таблетки від тиску, недорогі заспокійливі. Не примха, не запас «про всяк випадок», а проста потреба, без якої літні люди інколи бояться залишатися на ніч самі.

— Скільки треба додати? — спитала Леся, дістаючи гаманець раніше, ніж устигла подумати.

Провізорка назвала суму. Невелику — таку, яку Леся сама могла б витратити на булочки до чаю й забути. Але для бабусі ця сума, судячи з її розгублених пальців, була цілою прірвою.

— Я доплачу, — сказала Леся й поклала купюру на стійку.

Літня жінка обернулася. У неї були світлі, майже прозорі очі, ніби вицвілі від довгих років чекання й безсонних ночей. У цих очах не було безпорадної старечої каламуті — навпаки, погляд виявився дивовижно ясним, тільки десь дуже-дуже глибоко в ньому лежала така печаль, що Леся мимоволі опустила повіки.

— Дякую тобі, мила, — промовила бабуся. — Нехай добро до тебе повернеться.

Вона забрала пакет із ліками, але не пішла. Постояла біля дверей, ніби збиралася з силами. Леся розрахувалася за вітаміни для Марка й мазь, яку просив Назар, запхала все в сумку й поспішила на вулицю. Біля входу бабуся чекала на неї, кутаючись у пальто.

— Зачекай, донечко.

Леся зупинилася. Першої миті їй стало ніяково: раптом жінка хоче повернути гроші? Та бабуся підійшла так близько, що від неї повіяло сухими травами, нафталіном і старим папером — запахом, від якого чомусь згадався дитячий шафчик у бабусі.

— Ти ж Леся, дружина Назара? — спитала вона неголосно.

Серце в Лесі вдарило неприємно, різко. Вона міцніше стисла ручки сумки.

— Перепрошую… звідки ви знаєте?

Бабуся не відповіла. Її обличчя стало зосередженим, майже суворим. Вона нахилилася до Лесі й прошепотіла біля самого вуха:

— Коли чоловік засне, не гаси світло в коридорі. Чуєш? Сьогодні вночі залиш його горіти.

Леся відступила на крок.

— Що? Чому?

— Просто зроби, як сказала стара жінка. А коли зрозумієш навіщо — знайдеш мене. Будинок сімнадцять на старій центральній вулиці, квартира чотири. Варвара Степанівна.

І, не давши Лесі ні перепитати, ні обуритися, бабуся розвернулася й пошаркала геть. Маленька, згорблена, майже загублена серед вечірнього натовпу, вона швидко дійшла до рогу й зникла. Леся ще якийсь час стояла біля аптеки, притискаючи до грудей сумку з покупками. Люди проходили повз, хтось зачепив її плечем, хтось поспішно вибачився, а вона дивилася туди, де розчинилася дивна незнайомка, і не могла вирішити, що це було — випадкова стареча примха, злий розіграш чи попередження, від якого чомусь холонуло всередині…