Прощальний подарунок: що Алла залишила, йдучи з немовлям

Алла тільки хмикала в такі моменти. Її районний центр з населенням в 40 тисяч чоловік був зовсім не селом. Звичайне невелике містечко, яких в Україні сотні. З парком, кінотеатром, навіть з філією університету, який вона закінчила з відзнакою. А ще у неї був червоний диплом економічного факультету і п’ять років стажу аудитором у столичній фірмі, перш ніж вона повернулася в рідний обласний центр і зустріла Вітю. Але сперечатися не мало сенсу. Для Тамари Іванівни та її синка всі, хто не народився в їхньому славному місті з населенням 500 тисяч, були селюками.

Мати Віктора взагалі була особливою персоною в їхній маленькій родині. Починала звичайною медсестрою в поліклініці, але вдало вийшла заміж за директора автобази, який в лихі дев’яності забезпечив сім’ї безбідне існування, трикімнатну квартиру в центрі міста і статус. Овдовівши в п’ятдесят, Тамара Іванівна всю свою нерозтрачену енергію спрямувала на сина. І невістка з села ніяк не вписувалася в образ тієї жінки, яку вона для нього планувала. «Лікарка потрібна була або юристка», — частенько зітхала свекруха за недільним обідом, який незмінно організовувала у своїй квартирі.

На ці обіди Алла ходила як на каторгу. Три години вислуховувати, що вона недостатньо хороша для їхньої родини, вже добряче набридло. Півроку тому Алла народила Максимка. Пологи були важкими: тридцять шість годин переймів, екстрений кесарів розтин, п’ять днів у лікарні. Віктор приїхав тільки на третій день, пославшись на важливі переговори в автосалоні. Привіз величезний букет троянд, які поставити було нікуди, сфотографував дружину з малюком для Інстаграму з підписом «Мої найулюбленіші» і через півгодини поїхав. «Справи, люба, ти ж розумієш».

Свекруха приїхала на третій день після виписки з пологового будинку і насамперед заявила, критично оглянувши спляче немовля: «Не в тебе вдався, слава Богу! На Вітеньку схожий, наша порода!» Наче Алла була якоюсь дворняжкою, а їхня родина — блакитних кровей. Інтонації, з якими це було сказано, зачепили до глибини душі. Але Алла промовчала. Не хотіла сварок у перші дні з малюком. «А молока вистачає?» — підібгала губи свекруха, спостерігаючи, як молода мати намагається прикласти неспокійне немовля до грудей. «У мене ось було багато, Вітенька до двох років смоктав. А то нині все суміші та суміші. Сільські раніше всі годували, а міські тепер носа вернуть».

І знову цей тонкий натяк на сільське походження. Алла терпляче відповідала, що молока достатньо, що сучасна медицина не рекомендує таке тривале годування, що… «Ой, що ти мені будеш розповідати, — махнула рукою Тамара Іванівна. — У мене 40 років медичного стажу, я все про дітей знаю. Вітенька у мене он який виріс. Здоровий, красивий, розумний. Не те що нинішня молодь». Алла перейшла на віддалену роботу ще до пологів. Декретна відпустка? Ні, занадто велика розкіш при іпотеці та мізерному внеску чоловіка в сімейний бюджет.

Коли Максимкові виповнилося два місяці, вона вже працювала повний день. Малюк спав — вона стукала по клавішах. Коли прокидався — брала на руки і продовжувала роботу. Перерви на годування, готування, прання — і знову за комп’ютер. Вставала о п’ятій ранку, щоб встигнути зробити роботу до вечірнього приходу чоловіка, який незмінно вимагав уваги і турботи, немов друга дитина в сім’ї. Віктор приходив додому і насамперед дзвонив матері: «Так, мам. Так, поїв. Ні, ще не поміняла. Звичайно, скажу їй».

Ці щовечірні переговори були для Алли як китайська тортура водою. Крапля за краплею вони підточували її терпіння. Після таких розмов починалися претензії: «Чому штори не поміняла? Мама каже, ці вже вицвіли. Чому суп вчорашній? Що за господиня?» Одного разу, доведена до нестями черговим докором, вона не витримала: «Вітю, а ти в курсі, що мені за робочий день платять 35 тисяч? А тобі в салоні? П’ятнадцять?» «І що?» — надувся він. — «У мене преміальні бувають».

«Бувають, — погодилася вона. — Раз на півроку. А у мене щомісяця. Хто з нас приносить в сім’ю 120 тисяч, а хто від сили 35?». «Ти на що натякаєш? — скипів він. — Що я поганий добувач? Так може, тобі іншого чоловіка пошукати? Багатенького? Тільки кому ти потрібна з дитиною?». Це була остання їхня серйозна сварка перед сьогоднішнім вечором. З тих пір Алла вирішила не сперечатися. Собі дорожче. Ходила по квартирі як робот, виконуючи обов’язки дружини, матері і годувальниці. А всередині зріло рішення: піти.

Не відразу, не зараз, а коли все буде готово. Вона почала ретельно збирати і копіювати всі фінансові документи. Квитанції по іпотеці, виписки з банківських рахунків, договори з роботодавцем, податкові декларації — все сканувала, відправляла на окрему пошту. Готувала плацдарм для відступу. Але життя, як водиться, внесло свої корективи. А потім трапився той вечір. Тамара Іванівна приїхала без попередження, з пакетом пиріжків («Вітенька голодний, мабуть, ходить») і з новою ідеєю: «Вам треба розміняти квартиру. Що ви тут втрьох у двокімнатній тулитесь? Продасте, купите Віті однокімнатну в центрі, а собі з дитиною — на околиці. Там дешевше, зате просторіше».

Алла перестала друкувати і повільно повернулася: «Тамаро Іванівно, а ви в курсі, що квартира моя? Я її до весілля в іпотеку взяла, на свої кровні. І досі плачу зі своєї зарплати. Віктор ні копійки не вклав». «Ой, завела: моя, моя. У сім’ї все спільне. Та й що б ти без Віті робила? Хто б за дитиною дивився, поки ти в своїх папірцях копаєшся? Він, між іншим, ночами до Максимка встає». Це була нахабна брехня. І обидві жінки це знали.

«За дитиною? – перепитала Алла і гірко розсміялася. — Вітя за дитиною? Та він його на руки бере тільки для фото в Інстаграмі. Щоб виставити себе турботливим татом, а потім відразу назад у ліжечко». Вона знала, що не варто було цього говорити. Але накипіло, зірвалося. «Не смій так про чоловіка! – втрутився Віктор, відриваючись від телевізора, де якраз транслювався футбольний матч. — Сама винна. Вічно в своєму комп’ютері. Нормальна дружина давно б уже квартиру облаштувала, а у нас досі ремонт не дороблений. І готуєш через раз. Я он з роботи приходжу голодний, а тут «розігрій сам», «подай сам»…