Прибиральниця зі спортзалу погодилася зіграти роль нареченої мільйонера, не знаючи, чим закінчиться ця зустріч

— З якого кола або міста? — уточнила Дарина. — Манера спілкування може відрізнятися. Особливо в людей старшого покоління.

Пауза вийшла короткою, але виразною. Богдан подивився на неї вже не крізь, а майже на неї.

— Із старого торгового міста за кордоном, — сказав він нарешті. — Родина Гнатюків. Старший — Мирон Степанович. Близько шістдесяти. З ним буде син, Павло. Він веде юридичну частину переговорів.

— Зрозуміло.

Дарина зняла рукавичку з правої руки, склала її й прибрала в кишеню форменого жакета.

— Я прийду.

Він ніби чекав продовження. Запитання. Торгу. Уточнення, чому саме вона. Але Дарина знову натягла рукавичку й повернулася до доріжки, на поручні якої лишилася тонка волога смуга від ганчірки.

— Помічник зв’яжеться з вами, — сказав Богдан після ще однієї паузи.

Вона продиктувала номер. Він записав, коротко кивнув і пішов до виходу. Імені він у неї так і не спитав.

Дарина провела його поглядом, потім повільно провела тканиною по панелі тренажера. На чорному пластику відбилося світло стельових ламп — розмите й холодне. За десять хвилин повз пройшов Тарас, уже в куртці й із сумкою на плечі.

— Нормально все? — спитав він радше з звички, ніж із справжнього інтересу.

— Нормально.

Вона закінчила о чверть на дванадцяту. Здала інвентар, переодяглася в тісній кімнаті для персоналу, накинула темно-сіре пальто, потерте на манжетах, але колись пошите з доброї тканини, й вийшла надвір. Листопад ударив у лице холодним вологим повітрям. Десь за будинками тягнувся гул машин. Велике місто не вміло повністю замовкати навіть пізньої ночі.

Дарина йшла до метро й думала про Мирона Гнатюка. Вона ніколи не зустрічалася з ним особисто, але чула це ім’я давно — в іншому житті, у просторій конференц-залі за кордоном, куди приїхала разом із батьком. Тоді їй було двадцять три. Батько усміхався, представляв її діловим знайомим і казав, що в неї рідкісний дар — чути не лише слова, а й інтонацію людини.

За два роки його не стало.

На світлофорі Дарина зупинилася, підняла комір і дочекалася зеленого сигналу. Гонорар, який запропонував Богдан, дорівнював кільком її теперішнім зарплатам. Цими грошима можна було закрити борг за житло, купити нормальне зимове взуття замість старих чобіт, у яких ліва підошва давно пропускала воду, і нарешті сходити до лікаря без довгого очікування. Просто записатися, прийти й поговорити зі спеціалістом, а не відкладати біль на потім, як відкладають непотрібну річ у дальню шухляду.

Але справа була не лише в грошах.

Якщо Мирон Гнатюк прилетів особисто, значить, переговори були серйозні. Люди його рівня не витрачали час на порожні зустрічі й вечері заради ввічливості. А якщо Богдан Руденко вирішив використати фіктивну наречену як деталь ділового образу, значить, він не до кінця розуміє, з ким сідає за стіл.

Телефон завібрував у кишені пальта.

— Добрий вечір, — промовив чоловічий голос після того, як вона відповіла. — Мене звати Арсен, я помічник Богдана Андрійовича. Він попросив уточнити ваше ім’я й передати деталі завтрашнього вечора.

— Дарина Левченко.

— Записав. Завтра до першої дня вас чекають у салоні. Адресу зараз надішлю повідомленням. Вечеря почнеться о восьмій, але Богдан Андрійович просить бути в ресторані за чверть до восьмої, щоб ви встигли познайомитися до приходу гостей. Ресторан «Північне сяйво», на широкому проспекті в центрі. Дрес-код — діловий вечірній.

— Добре, — сказала Дарина. — Я буду.

У метро було майже порожньо. Навпроти сидів літній чоловік із газетою, біля дверей перемовлялися двоє студентів. Дарина влаштувалася біля вікна, хоча за склом вагона була лише темрява тунелю й її власне відображення: втомлене обличчя, спокійні очі, старе пальто, комір якого вона так і не розстебнула. Завтра ввечері вона зайде в дорогий ресторан поруч із чоловіком, який навіть не спитав її імені. І він дізнається, що помилився, значно раніше, ніж зрозуміє, наскільки.

Салон називався «Лінія» й містився в тихому старому кварталі, де навіть удень машини їхали повільніше, а вітрини виглядали так, ніби за ними не продавали послуги, а зберігали чийсь спосіб життя. Дарина приїхала рівно до першої. Її зустріла Марта — молода жінка з гладко прибраним волоссям, швидкими руками й поглядом стилістки, здатної за кілька секунд зрозуміти, що краще сховати, що підкреслити й де не можна переборщити.

— Богдан Андрійович попередив, що вечір діловий, — сказала Марта, обходячи Дарину колом. — Гості з-за кордону, ресторан високого рівня. Треба виглядати спокійно, дорого, без зайвого блиску. Упевнено, але не зухвало.

— Я розумію.

Марта зупинилася на мить. Вочевидь, чекала метушні, сором’язливості, запитань про ціну, про зачіску, про сукню, про те, як «правильно» поводитися поруч із таким чоловіком. Дарина просто стояла перед дзеркалом і чекала, не намагаючись керувати процесом.

Робота зайняла майже дві години. Кілька примірок, акуратний макіяж, укладка, добір туфель і прикрас. Наприкінці Марта відступила на крок і подивилася на результат із професійним задоволенням.

Дарина стояла перед дзеркалом у сукні глибокого винного відтінку. Строгий силует, закрита лінія грудей, довжина трохи нижче коліна. Волосся м’якою хвилею відкривало шию. Прикраси були майже непомітні: тонкі сережки з перлами, які Дарина дістала з дна власної сумки. Вони належали колишньому життю і, як не дивно, досі вміли повертати їй поставу.

— Вам дуже пасує, — сказала Марта без зайвої люб’язності.

Дарина дивилася на відображення. Із дзеркала на неї дивилася жінка, яку вона знала найкраще й яку чотири місяці ховала під сірим жакетом, гумовими рукавичками та запахом мийних засобів.

— Дякую, — промовила вона.

До вечора лишалося кілька годин. Дарина повернулася до своєї невеликої орендованої квартири в старому районі. З меблів там було тільки необхідне: ліжко, стіл, два стільці, вузька шафа й книжкова полиця. На полиці стояли словники, підручники, кілька пошарпаних романів і папка з документами, до якої вона намагалася не торкатися без потреби.

Вона поставила чайник, сіла за стіл і довго дивилася у вікно. Внизу мокрий двір темнів між будинками, світло з чужих вікон лягало на асфальт прямокутниками. Дарина думала про Мирона Гнатюка. Про людей його покоління, вихованих у традиції повільних розмов, сімейної репутації та довгої пам’яті. Вони не любили, коли перед ними надто старалися блищати. Ще менше вони любили, коли їх квапили.

З ними треба було не говорити більше, а слухати точніше.

О сьомій вечора вона викликала машину. Ресторан «Північне сяйво» займав перший поверх масивної будівлі з високими вікнами. Біля входу стояв швейцар у темній лівреї, у холі пахло дорогими свічками й хвойними гілками, якими вже прикрасили стійку. Музика лунала з глибини залу — низька, спокійна, ненав’язлива.

Дарина зайшла о 7:38. Вона не поспішала. У подібних місцях упевненість не виражалася швидким кроком чи високо піднятим підборіддям. Навпаки, справжня звичка до таких просторів завжди була спокійною.

Богдан стояв біля барної стійки в дальньому кінці залу. Темний костюм, біла сорочка, краватки немає — вочевидь, він вирішив зробити вигляд менш офіційним. Поруч був чоловік років сорока п’яти, міцний, широкоплечий, з короткою бородою, у якій уже виднілася сивина. Він тримався не як помічник і не як гість, а як людина, що має право стояти поруч.

Дарина йшла через зал, і Богдан підвів голову. Спершу просто тому, що хтось наближався. Потім його погляд зупинився. На частку секунди в його обличчі не змінилося нічого, але Дарина помітила, як трохи напружилися плечі й як келих у його руці сповільнив рух.

Вона підійшла й зупинилася поруч.

— Добрий вечір, — сказала вона. — Я вчасно?