Звичайна прогулянка лісом привела старого до згортка, що приховував тривожну таємницю

Ранок у невеличкому селищі на лісовій околиці починався тихо, майже обережно. Над дахами ще тримався блідий туман, на городах темніла волога земля, а старі ялини біля узлісся ледь чутно шуміли, ронячи на стежку краплі нічної сирості.

Остап Маркович прокинувся рано, як звик за довгі роки. Йому було сімдесят, та звичка зустрічати день на ногах не зникла. Колись він служив лісничим і знав ці місця не за мапами, а за запахами, слідами, схилами, просіками й особливою лісовою тишею. Навіть залишивши роботу, він не міг спокійно сидіти вдома, коли за вікнами світлішало небо й повітря тягнуло хвойною прохолодою.

Біля ґанку на нього вже чекав Серко — великий вівчар із посивілою мордою та уважними очима.

Пес підвівся, струснувся й мовчки пристроївся поруч. За роки вони навчилися розуміти одне одного майже без слів: короткий жест, погляд, ледь помітний рух руки — і Серко вже знав, чого хоче господар. Між ними була не просто звичка, а стара міцна вірність.

Ліс зустрів їх знайомою прохолодою. Під ногами м’яко пружинив мох, десь удалині стукотів дятел, по гілках перегукувалися невидимі птахи.

Остап Маркович ішов неквапно, часом зупинявся, прислухався, дивився на дерева й мокрі стовбури. Для іншого це була б звичайна прогулянка, але для нього ліс залишався живою істотою, у якої буває свій настрій.

І того дня цей настрій здався неправильним…