Собака без упину сторожила немовля, ніби відчувала те, чого дорослі не помічали

— Прибирай цю псину з дому, Маріє. Сьогодні ж.

Дмитро стояв посеред кухні в розстебнутій куртці, навіть не знявши черевиків. На лінолеумі вже розпливалися мокрі сліди від талого снігу, та він ніби не помічав ані бруду, ані того, що в кімнаті за стіною хрипко, надсадно плакав їхній двомісячний син. У руці в Дмитра тремтів телефон. Екран то гас, то спалахував від його стиснутих пальців.

Марія стояла біля столу, притискаючи до грудей дитячу пелюшку. Вона не відразу збагнула, що чоловік звертається до неї. Після безсонної ночі голоси звучали глухо, наче крізь ватяну ковдру. У чайнику вже втретє за ранок остигала вода. На краю столу стояла чашка з недопитим чаєм, укритим мутною плівкою. На спинці стільця висів її халат, забруднений молоком.

— Ти мене чуєш? — Дмитро зробив крок ближче. — Я сказав: собаку — до біса. Поки вона не покалічила дитину.

Із кімнати долинуло низьке глухе гарчання.

Марія здригнулася. Німецька вівчарка Герда лежала біля дитячого ліжечка вже другу годину. Не відходила навіть до миски. Коли Марія намагалася взяти сина на руки, собака підводилася, тривожно тикалася носом у її лікоть, а тоді знову лягала поперек проходу, ніби боронила від невидимого ворога. Коли зайшов Дмитро, Герда не кинулася до нього, як зазвичай. Вона лише підняла голову й загарчала так, що Марія відчула холод під ребрами.

— Вона ніколи так не робила, — тихо сказала Марія.

— Зате тепер робить. І в Артема на ручці слід.

— Це не від неї.

— А від кого? — Дмитро різко жбурнув телефон на стіл. — Від стінки? Від повітря? Мама бачила, як Герда стрибнула до ліжечка.

Марія повільно перевела погляд на свекруху.

Олена Сергіївна сиділа біля вікна, акуратно склавши руки на колінах. Її сіре пальто було розстебнуте, на шиї блищав тонкий золотий ланцюжок. Вона виглядала втомленою й ображеною, як людина, яку несправедливо втягнули в чужий скандал. Тільки очі в неї були сухі, уважні.

— Я не хочу сваритися, — сказала вона м’яко. — Але дитина важливіша за твої примхи, Машо. Собака велика, ревнива. Ти сама не справляєшся, у тебе нерви. Ти ночами не спиш. Усяке буває.

Марія відчула, як до обличчя приливає кров.

— Моїх примх?

— Дімо, — Олена Сергіївна повернулася до сина, не відповідаючи Марії. — Я сьогодні вранці зайшла, а Герда стояла перед ліжечком і гарчала. Артем плакав, ручка почервоніла. Маша у ванній. Ну як це називається?

— Я мила пляшечку, — Марія стисла пелюшку так сильно, що нігті вп’ялися в долоню. — Я була у ванній менше хвилини. І Герда не підпустила вас до ліжечка, бо…

Вона замовкла. Бо що? Бо собака чомусь не довіряла бабусі? Бо вже тиждень Герда дивно поводилася саме тоді, коли в квартирі з’являлася Олена Сергіївна? Це звучало б безглуздо, істерично, майже божевільно.

Дмитро втомлено потер перенісся.

— Маш, досить. Справді. Я більше не можу. Я на роботі як тінь. Мені начальник сьогодні прямо сказав: ще один зрив терміну — і шукай інше місце. Я приходжу додому, а тут виття, гарчання, звинувачення. Давай хоча б одну проблему приберемо.

— Герда — не проблема.

— Вона собака.

— Вона наша собака.

— У нас дитина! — крикнув Дмитро, і в кімнаті Артем захлинувся плачем ще дужче.

Герда схопилася. Її кігті зацокали по підлозі. Вона стала в дверному прорізі дитячої й подивилася на людей важким, майже людським поглядом. Шерсть на загривку піднялася. На чорній морді біліла тонка смужка сивини, що з’явилася після того, як два роки тому її знайшли прив’язаною до паркану біля складу. Марія тоді вмовила Дмитра забрати вівчарку додому «на пару днів», а за тиждень Герда вже спала біля їхнього ліжка і приносила капці, ніби все життя прожила в цій квартирі.

— Бачиш?