Прибиральниця зі спортзалу погодилася зіграти роль нареченої мільйонера, не знаючи, чим закінчиться ця зустріч

— Я справді працюю прибиральницею в спортклубі, — сказала вона. — Це правда. Але людина рідко вичерпується одним рядком у графіку змін.

— А чим ти вичерпуєшся?

— Зараз це не потрібно обговорювати. Ми домовлялися на одну вечерю. Я свою частину виконала.

Він розтулив рота, але не відразу знайшов слова. В ньому явно боролися дві звички: вимагати відповіді негайно й розуміти, що перед ним людина, яку не можна просто дотиснути запитанням.

— Добре, — нарешті сказав він. — Твій гонорар.

Він дістав конверт із внутрішньої кишені піджака. Дарина взяла його, не перераховуючи, й прибрала в сумку.

— Вечір минув так, як вам було потрібно? — спитала вона.

— Краще. Мирон зазвичай не робить наступного кроку після першої неформальної зустрічі. Сьогодні він сам призначив продовження.

— Значить, усе склалося.

— Завдяки тобі.

Вона ледь знизала плечима.

— Я просто говорила з людиною зрозумілою їй мовою. У прямому сенсі.

Богдан дивився на неї, і тепер у його погляді було не лише цікавість. Там з’явилося щось складніше — досада на власну сліпоту, інтерес, обережність.

— Завтра в тебе зміна? — спитав він.

— За графіком так.

— Я хотів би поговорити. Не тут. Після роботи. Поруч із клубом є кав’ярня, здається, «Причал». Знаєш?

— Знаю.

— О пів на дванадцяту?

Дарина подивилася на нього. У запитанні не було флірту, тиску чи спроби продовжити спектакль. Було бажання зрозуміти.

— Добре, — сказала вона. — Після зміни.

Біля дверей вона зупинилася.

— Богдане Андрійовичу.

Він підвів очі.

— Мирон Гнатюк не любить, коли його підштовхують до рішення. У людей його кола переговори йдуть повільно не тому, що вони не розуміють цифр. Вони перевіряють терпіння. Сьогодні Остап тричі намагався прискорити розмову. Мирон щоразу відходив убік. На наступній зустрічі це може зіграти проти вас.

— Ти думаєш, це важливо?

— Я впевнена, що він це помітив.

Дарина зробила коротку паузу.

— Це просто спостереження. Доброї ночі.

Вона вийшла, залишивши його посеред порожнього залу. На столі ще стояли келихи, в одному лишалося темне вино. Богдан довго дивився на двері й думав про те, що напередодні ввечері говорив із цією жінкою, навіть не спромігшись як слід глянути їй в обличчя.

Кав’ярня «Причал» працювала до першої ночі. Невелике місце з дерев’яними столиками, лампами теплого світла й запахом свіжомеленої кави. Пізніми вечорами там збиралися люди, яким не хотілося одразу йти додому, і ті, кому треба було посидіти в тиші, поки всередині щось стає на свої місця.

Дарина прийшла о 23:35. Після зміни вона переодяглася в темні штани, простий джемпер і все те саме сіре пальто. Волосся знову було зібране без укладки, прикрас не було. Від жінки у винній сукні лишилася тільки постава — але Дарина її ніколи й не втрачала.

Богдан сидів біля вікна. Перед ним стояла чашка еспресо, до якої він, здається, не торкався. Коли вона зайшла, він підвів голову одразу, ніби чекав не очима, а всім тілом.

Він підвівся.

— Сідай, — сказав він і тут же виправився: — Присядь.

Дарина замовила зелений чай без цукру. Коли офіціант відійшов, Богдан поклав телефон екраном донизу.

— Я сьогодні навів довідки.

— Це було очікувано.

Вона сказала це без докору. Просто як факт.

— Дарина Левченко. Двадцять вісім років. Народилася у великому місті. Батько — Олег Левченко, підприємець, займався міжнародною логістикою. Мати — Софія Левченко, архітекторка, виросла за кордоном. Ти закінчила інститут міжнародних відносин, потім стажувалася у великій консалтинговій компанії за кордоном. П’ять мов. Два роки жила в тому самому старому місті, про яке сьогодні говорила з Мироном.

Він зробив паузу.

— Три роки тому твої батьки загинули під час приватного рейсу над морем. Після цього ти повернулася. Професійних слідів майже немає. Тільки орендоване житло в старому районі й робота в клубі «Граніт».

Дарина слухала спокійно. Коли офіціант приніс чай, вона подякувала, взяла чашку обома руками й зробила маленький ковток.

— Непогано попрацювали, — сказала вона. — Арсен займався чи хтось серйозніший?

— Серйозніший.

— Зрозуміло.

— Дарино, я хочу зрозуміти. Після всього цього — інститут, стажування, мови, міжнародні проєкти — чому ти миєш підлогу в спортзалі?

Вона поставила чашку на блюдце.

— Бо туди мене взяли.

— Це не відповідь.

— Це чесна відповідь.

Вона подивилася на нього прямо.

— Коли батьки загинули, з’ясувалося, що батько незадовго до цього заклав майже всі активи. Бізнес давно йшов гірше, ніж він показував. Він не хотів, щоб я знала. Після його смерті борги лишилися. Я повернулася, щоб розібратися. На це пішло півтора року. Квартира, рахунки, майно — все пішло на закриття зобов’язань. Залишилося житло, яке я могла тільки орендувати, і потреба платити щомісяця.

Богдан мовчав.

— Я намагалася повернутися в професію, — продовжила Дарина. — Розсилала резюме, ходила на співбесіди. Іноді мені майже пропонували посаду, але в останній момент щось зривалося. Одна компанія заморозила найм за два тижні до мого виходу. В іншій умови були такі, що погодитися означало втратити повагу до себе. У якийсь момент стало не до вибору. Треба було платити за кімнату, купувати їжу, жити. «Граніт» узяв мене одразу.

— Чотири місяці, — тихо сказав Богдан.

— Майже чотири.

Він подивився в чашку з остиглою кавою, потім знову на неї.

— Я вчора говорив із тобою так, ніби тебе не існує.

— Так.

Він сіпнув кутиком губ, але це не була усмішка.

— Це було…