Вороги були впевнені, що позбулися мого друга назавжди. Сюрприз, який чекав на мене при розтині його останнього вантажу
Мене вважали надійним, як мій важкий армійський тягач. За п’ятнадцять років не було жодної втрати вантажу, і саме тому мені довірили везти труну з другом через половину країни. Я й не підозрював, що везу не тіло Льохи Самойлова, а тридцять два кілограми героїну під державним прапором і чорною стрічкою. А кожен дорожній патрульний на кожному блокпості козиряв мені й казав: «Свята справа, братику, їдь з Богом».
Коли я розкрив цинкову кришку монтировкою посеред нічного майданчика й побачив манекен у бинтах, обкладений крафтовими пакетами з порошком, поруч уже стояла людина. Він був у шкіряній куртці із золотим перснем, і він мовчки показав мені фотографію. Моя мати, Ніна Олексіївна, 62 роки, медсестра на пенсії, діабетик. Вона сидить на стільці з руками, замотаними сірим скотчем, а за її спиною видніється тінь зі службовим пістолетом. Двадцять дві години без інсуліну, чотири години до коми.
Чоловік із перснем сказав лагідно, як лікар: «Зробиш ще один рейс – мама отримає укол. Відмовишся – помре тихо, природна смерть, ніхто не доведе». Я кивнув, сказав «добре», і він поїхав задоволений, бо вважав мене зламаним. Але він не знав, що в бардачку моєї вантажівки лежить записник із трьома номерами, трьома водіями, трьома братами. Вони приїдуть серед ночі й не поставлять жодного запитання, крім одного: «Адреса».
Кожна деталь тут має значення, і жодне слово не сказано просто так. Мене звати Федір Платонов, позивний «Караван». Мені 34 роки, і більше половини з них я провів за кермом військових вантажівок. Я не спецназ, не розвідка, не десант, не той гарний боєць з автоматом, якого показують у кіно. Я прапорщик автомобільних військ, звичайна робоча конячка армії, яка тягне на собі весь вантаж, поки герої отримують ордени на трибунах.
Мої нагороди – це мозолі на долонях товщиною у велику монету та вбитий поперек, який не розгинається в сиру погоду. А ще постійний шум у правому вусі від контузії, коли нас накрили мінометами в гарячій точці у дев’яносто дев’ятому. У мене немає красивих історій про нічні рейди та снайперські дуелі. Мої історії пахнуть соляркою, горілими гальмівними колодками та потом. У кабіні вантажівки влітку плюс 60, а взимку мінус 30, і пічка не працює з вісімдесят сьомого року.
Але саме мені, такому непомітному прапорщику, який не ставить зайвих запитань, підполковник Рижов Анатолій Сергійович, начальник тилу нашої військової частини, довірив найсвятіше завдання, яке існує в армії. Мені довірили везти додому тіло загиблого товариша. І ця довіра, як я потім зрозумів, була не честю, а вироком. Рижов вибрав мене не за вірність, а за слухняність, не за хоробрість, а за звичку не заглядати в чужий вантаж. Але він прорахувався, забувши, що навіть робоча конячка, якщо вдарити її досить боляче, стає дибки й б’є копитом насмерть.
Кожне слово тут правда, і кожна деталь має значення. Рижов викликав мене до себе в штабний вагончик за добу до відправлення. Він сидів за столом, заваленим накладними, і курив дорогі сигарети. Для підполковника тилової служби в польових умовах це виглядало дивно, як лаковані туфлі на мінному полі. Але Рижов завжди був такий: акуратний, гладко поголений, з холодними сірими очима, в яких ніколи не було ні співчуття, ні злості, тільки розрахунок.
Він подивився на мене, затягнувся і сказав:
