Даішник вимагав гроші у священника… Але під рясою виявився бойовий полковник у відставці

— Руки на капот. Я чітко сказав? Швидше, не змушуй повторювати!

Інспектор дорожньої поліції, старший лейтенант Андрій Литвиненко, смикнув на себе дверцята старенького позашляховика так різко, ніби хотів вирвати їх разом із завісами. Машина була бувала: вицвіла фарба, плями іржі біля порогів, тріщина на дзеркалі, пошарпаний чохол на сидінні. Із салону ледь не вивалився літній священник. Під ногами сухо хруснув гравій, пил піднявся сірою хвилею й одразу осів на довгій чорній рясі. Отець Микола встиг утриматися, лише спершися долонею на розпечений капот. Метал обпік шкіру, але він навіть не скривився.

Рухався він повільно, навіть ніби навмисне обережно, наче кожен зайвий рух міг завдати йому болю. На засмаглому обличчі не відбилося ні страху, ні обурення — лише втомлене здивування.

— Сину мій, навіщо стільки грубощів? — неголосно промовив він.

Голос звучав м’яко, майже смиренно, але в глибині сірих очей на мить спалахнуло щось жорстке. Литвиненко цього не помітив. Він уже відчув здобич і, поправляючи зсунутого кашкета, криво всміхнувся.

Біля патрульної машини ліниво маячив його напарник, сержант Роман Дорошенко. Він постукував смугастим жезлом по долоні й дивився на те, що відбувалося, зі звичною нудьгою. Для них ця пустельна ділянка дороги давно стала маленьким князівством: рідкісні водії, розбитий асфальт, вигоріле узбіччя, запилені кущі по краях і негласна плата за спокійний проїзд. Тут навіть тиша здавалася спільницею. Місцеві давно знали, де краще скинути швидкість, кому не дивитися в очі і як швидко закінчити неприємну розмову. Усе працювало за правилами, які Литвиненко вважав своїми…