Рівно через рік після загибелі доньки батько отримав повідомлення з її номера: «Тату, допоможи»

Перший порив був простий: вирвати трубку з її руки, підняти Лесю й нести до виходу, доки стане сил. Я навіть нахилився до системи, але вчасно побачив слабкий ритм її дихання й тонке тремтіння повік. Організм тримався на межі, а я не знав ані введених препаратів, ані наслідків різкого відключення.

До машини довелося б іти під холодним дощем, долати замки й охорону. Будь-яка бійка, падіння чи затримка могли зупинити ослаблене серце. Якщо нас схоплять, Роман назве мене викрадачем, а мою спробу — нападом на безпорадну пацієнтку.

Усвідомлення необхідності піти виявилося болючішим за всю дорогу сюди. Я знайшов доньку після року скорботи й мав залишити її в тому самому ліжку. Зуби звело від напруження, у роті з’явився металевий присмак, але рішення лишалося єдино можливим: спершу позбавити Романа здатності сховати або вбити її, потім прийти з тими, кого він уже не зможе вигнати.

Я дістав старий командирський годинник. У дитинстві Леся любила прикладати його до вуха, слухати хід механізму й питати, чому стрілки ніколи не втомлюються. Цей годинник був настільки знайомий їй, що його неможливо було сприйняти за випадковість чи марення від ліків.

На стільці лежав лікарняний халат. Я розстебнув ремінець і сховав годинник у кишеню, сподіваючись, що під час наступного пробудження донька намацає важкий корпус. Вона зрозуміє: батько почув прохання, знайшов її і повернеться.

У коридорі пролунали кроки й приглушений сміх. Перерва охорони закінчилася раніше, ніж обіцяв Максим. Я ще раз торкнувся волосся Лесі, змусив себе підвестися й відступив до дверей.

Замок клацнув за спиною, ніби замкнув усередині частину мене. Я притиснувся до стіни, дочекався, коли об’єктив камери піде вбік, і рушив до службових сходів. Двоє охоронців пройшли сусіднім коридором так близько, що я розрізнив запах тютюнового диму на їхньому одязі.

Назад тіло вело мене майже без участі свідомості. Потрібні повороти, паузи й тіні спливали автоматично. Біля дверей харчоблоку нікого не було; Максим уже повернувся до роботи, залишивши замок незачиненим.

Злива вдарила в обличчя, щойно я вибрався назовні. Я йшов через ліс, не відчуваючи холоду й води в черевиках. Перед очима стояло осунуле обличчя доньки, і кожен крок давався як зрада.

У машині я довго не міг розтиснути пальці, що вчепилися в кермо. Адреналін відступав, залишаючи по собі порожнечу й біль. Рік тому холод усередині був холодом безсилля; тепер він нагадував метал інструмента, яким я збирався розкрити захист Романа.

Я згадав, як багато років тому Леся захворіла на тяжке запалення легень. Три ночі я сидів біля її ліжка й дослухався до кожного вдиху, не в силах зробити нічого, крім як чекати. Тоді ворогом була хвороба. Тепер ворог мав ім’я, кабінет, рахунки й звичку тримати все під контролем.

— Ти помилився, Романе, — промовив я в темному салоні. — Ти вирішив, що мені вже нічого захищати.

Близько четвертої ранку я дістався агентства. Тарас чекав, викурюючи одну сигарету за одною; попільничка була переповнена, поруч стояла відкрита пляшка міцного напою. Побачивши мене, він налив два склянки, але до своєї я не доторкнувся.

— Вона там. Жива, але майже не приходить до тями. Я не міг винести її: без лікарів дорога вбила б Лесю швидше, ніж Роман.

Я докладно описав крапельницю, охорону, двері й стан доньки. Тарас слухав, не перебиваючи, а потім відсунув склянку. Силовий варіант ми остаточно відкинули. Якщо ввійти без надійної законної підстави, Роман встигне перевести пацієнтку, змінити призначення або влаштувати смерть, яку його ж люди назвуть природною.

— Отже, вибиваємо з-під нього опори одночасно, — сказав Тарас. — Гроші, репутацію, медичне прикриття. Він має втратити контроль раніше, ніж зрозуміє, що саме ми знайшли.

Я поклав долоню на виписку щодо будівлі Лесі. Підроблена довіреність була фундаментом усієї схеми. Варто було довести її походження — і почнуть руйнуватися угода, рахунки й версія про чесного вдівця.

Але для допиту Дорошенка майору Ковалю, як і раніше, потрібна була документальна зачіпка. Я згадав кабінет Романа: сейф, ноутбук, бездоганний порядок. Педанти, одержимі владою, рідко знищують первинні документи; вони тримають їх поруч як страховку й доказ власної переваги.

Там могли бути чернетки довіреності, справжні журнали призначень, внутрішні картки закритого блоку й листування з нотаріусом. Я сказав Тарасові, що нам потрібен вміст ноутбука. Він вирішив, що я збираюся знову пробиратися вночі, і назвав такий план самогубством.

— Ламати двері не доведеться, — відповів я. — Роман сам залишить мене біля комп’ютера. Я принесу йому приманку, перед якою жадібність виявиться сильнішою за обережність…