Рівно через рік після загибелі доньки батько отримав повідомлення з її номера: «Тату, допоможи»

День перед проникненням тягнувся болісно повільно. Ми вивчали плани будівлі, графіки патрулів і кути огляду камер. Тарас кілька разів змусив мене повторити маршрут від службових дверей до третього блоку, поки я не зміг пройти його із заплющеними очима.

Він видав мені темну непромокальну куртку, маленький ліхтар із приглушеним фільтром, рукавички, набір відмичок і електрошокер. Від пістолета я відмовився. Будь-який постріл дозволив би Романові виставити мене озброєним злочинцем, який напав на медичний центр.

За чверть до третьої я сидів у неосвітленому позашляховику серед дерев осторонь периметра. Повітря всередині вистигло, мокрий светр пах вовною, а серце билося рівно й важко. Очікування нагадувало хвилини перед давніми завданнями, тільки раніше я виконував наказ заради незнайомих людей, а тепер ішов до власної доньки.

Рівно в призначений час я вийшов під зливу. Вода приховувала шум кроків по розмоклій землі. Металеві двері харчоблоку зливалися зі стіною, і спершу я вирішив, що Максим не прийшов, але потім замок тихо клацнув.

У щілині показалося його біле обличчя. Зсередини повіяло теплим повітрям, хлоркою й вареною капустою. Санітар впустив мене й відразу притиснувся спиною до стіни; в’язка ключів бряжчала в його руці.

— Охорона на задньому ґанку, — прошепотів він. — Піднімайтеся службовими сходами. На другому поверсі тримайтеся ліворуч: між двома камерами лишається вузька сліпа смуга. Палата сорок два в кінці північного коридору.

Він підтвердив, що встановив на замку чотири нулі. Після першого відкриття система відновить попередній код і зафіксує збій, тож зволікати не можна. Я звелів Максимові повернутися на робоче місце й поводитися так, ніби нічого не сталося.

Бетонні сходи були мокрі від взуття персоналу. Я ставив ногу обережно, глушачи кожен звук. У голові не лишилося нічого, крім однієї короткої думки: Леся була поверхом вище.

У пам’яті сплив день, коли двадцять вісім років тому я забирав її з пологового відділення. Маленький теплий згорток ледь уміщався в руках, і я боявся дихати надто близько, ніби міг зашкодити дитині одним необережним рухом. Тепер життям тієї дівчинки розпоряджався чоловік, який вважав її майном.

За дверима третього блоку панувала стерильна тиша. Люмінесцентне світло робило стіни мертвотно-блідими, уздовж коридору тягнулися однакові стулки без зовнішніх ручок. У кожній було вузьке оглядове віконце, а під стелею повільно поверталися об’єктиви камер.

Я притиснувся до лівої стіни й рухався в прорахованому ритмі, зупиняючись, коли камера змінювала кут. Номери палат змінювали один одного: тридцять вісім, сорок, сорок два. Біля останніх дверей руки вперше перестали слухатися.

Я торкнувся сенсорної панелі й увів чотири нулі. Пролунав негучний писк, важка стулка трохи відійшла всередину. У цю коротку мить здавалося, ніби весь центр почув звук замка.

За дверима горів лише нічник. Я ковзнув у палату й обережно прикрив її за собою. Повітря було важке від ліків і нерухомості, а біля дальньої стіни стояло вузьке ліжко.

На ньому лежала жінка, така худа, що під тонкою ковдрою вгадувалися гострі плечі. Сплутане волосся втратило колишній блиск, обличчя осунулося, під заплющеними очима лежали глибокі тіні. Від стійки до її руки тягнулася прозора трубка крапельниці.

Я впізнав Лесю одразу й усе ж не зміг зробити наступний крок. Рік надії, провини й скорботи стиснувся в кілька метрів між дверима й ліжком. Ноги ніби приросли до підлоги, а всередині розкрилася порожнеча, для якої в мене не було ні назви, ні захисту.

Потім я змусив себе підійти. Опустився навколішки й торкнувся її пальців. Вони були холодні, але живі; під тонкою шкірою ледь відчутно бився пульс.

— Леся, це тато, — прошепотів я. — Я прийшов.

Вона не розплющила очей. Дихання лишалося рідким і поверховим. Я гладив її по щоці й розумів, що знайдена донька поруч, але до справжнього порятунку ще страшенно далеко…