Чоловік провів усю ніч у коханки. Під ранок він тихо повернувся додому, прокрався до спальні — і схопився за серце….

Я була в його домі чимось на кшталт дорогого предмета інтер’єру: красивою, зручною, завжди на своєму місці. Двадцять три роки я робила вигляд, що не помічаю чужих ароматів на його одязі, пізніх повернень, випадкових усмішок у телефон. Я зображала спокійну дружину сильного чоловіка — людини, яка звикла вважати себе господарем усього, до чого торкалася.

Він був певен, що тримає під контролем свою роботу, жінок, гроші, дім і навіть мене. Йому здавалося, що я не бачу очевидного, не чую фальші в його голосі, не розумію, куди він іде ночами.

А потім одного ранку в мені щось обірвалося. Не гучно, без істерики, без крику. Просто я більше не змогла жити в цій ретельно відполірованій брехні. Я пішла, забравши із собою не речі, а рештки власної гідності.

Тоді мені здавалося, що я вже знаю найстрашніше про його зраду. Я думала, що зради — це і є дно.

Але я помилялася.

За цією звичною, майже банальною брехнею ховалася таємниця куди важча. Живий привид із минулого, про якого знала навіть моя мати. Знала багато років — і мовчала.

Тепер правда почала виходити назовні, і від нашого благополучного, красивого, дорогого життя невдовзі не мало лишитися нічого.

Віктор Громов звик вважати себе людиною, яка сама розставляє фігури на дошці. У сорок п’ять років він мав міцне становище, прибуткову будівельну справу й непохитну впевненість: слабкі люди пливуть за течією, сильні — керують течією самі.

Він любив порядок. У проєктах, у переговорах, у рахунках, у домі, у жінках. Навіть почуття, як йому здавалося, мали підкорятися розкладу і здоровому глузду.

Вранці він розплющив очі не відразу. Кілька секунд лежав нерухомо й дивився в стелю, по якій тягнулася тьмяна смуга раннього світла. Кімната була чужою. Повітря пахло солодкими парфумами — надто важкими, надто різкими, з ванільною нудотністю й дешевим хімічним шлейфом.

Це був не той легкий запах чистої білизни й трав’яного шампуню, до якого він звик удома.

Віктор повернув голову.

Поруч, майже уткнувшись обличчям у подушку, спала Ліка. Волосся розсипалося по плечах, губи були трохи прочинені, простирадло недбало сповзло, залишивши відкритою молоду гладеньку шкіру. Їй було двадцять вісім. Вона працювала в його фірмі адміністраторкою і дивилася на нього так, ніби він був не начальником, а людиною, здатною одним поглядом змінити її життя.

Він сів обережно, намагаючись не змусити дешевий диван жалібно скрипнути.

Сорок п’ять — вік небезпечний. Одні чоловіки в цей час раптом розуміють, що багато чого вже втрачено. Інші починають відчайдушно доводити собі, що ще нічого не закінчилося. Віктор напередодні обрав другий шлях.

— Віть? — сонно пробурмотіла Ліка, не розплющуючи очей. — Ти йдеш?

— Спи, — тихо сказав він і торкнувся її плеча.

Дотик до молодої шкіри знову на мить повернув йому впевненість у власній силі.

— Мені час.

— Справи?

— Справи.

Жодних справ у неділю на світанку в нього, звісно, не було. Було лише інше життя, куди треба було повернутися до того, як відсутність стане надто помітною. Там на нього чекав просторий дім, ідеально вичищені кімнати, старий годинник у передпокої і дружина.

Олена.

Віктор скривився, застібаючи сорочку. За двадцять три роки шлюбу він так і не зрозумів, чи вона справді спить, коли він безшумно повертається під ранок, чи просто вдає. Зазвичай це питання його дратувало, але не тривожило.

Сьогодні він почувався майже переможцем. Ніч із Лікою, її захват, її гаряча готовність вірити кожному його слову — все це знову переконало його, що він не чоловік, який старіє, зі сріблом на скронях, а сильний, жаданий, досі головний.

— Залишся ще трохи, — прошепотіла Ліка, притискаючись до його спини. — Я каву зварю.

— Не можу, — відповів він різкіше, ніж збирався.

Її маленька квартира на околиці завжди починала тиснути на нього за кілька годин. Тут було тісно, пахло освіжувачем повітря й чужими мріями. Тут не було ні важких штор, ні дорогого дерева, ні фотографій у сріблястих рамках. Нічого, що нагадувало б йому про статус.

— Ти взагалі її любиш? — раптом спитала Ліка, коли він уже натягував взуття.

Віктор завмер.

Запитання прозвучало безглуздо й незручно, як випадково ввімкнене світло в кімнаті, де всі звикли сидіти в напівтемряві.

Чи любить він Олену?