Рятуючи своє життя, вона крикнула «ДЯДЬКУ ВАНЮ» першому-ліпшому

Дорошенко провів Галину до приміщення над торговою базою.

Кабінет Кравченка був великий і теплий: килими, кілька телефонів, важкий письмовий стіл. Пахло добрим тютюном і справжньою кавою. За приставним столиком горбився над паперами нервовий лисуватий чоловік в окулярах, із неспокійними руками.

Він щось рахував, клацав кісточками рахівниці. Коли з’явилася Галина, підвів голову, перелякано глянув і тут-таки знову втупився в папери. Бухгалтер, машинально відзначила Галина. Із полохливих — треба запам’ятати.

— Бондаренко, залиш нас, — сказав Кравченко, не обертаючись.

Бухгалтер квапливо зібрав папери й вислизнув, притискаючи теку до грудей, як щит. Кравченко встав з-за столу й вийшов назустріч.

Кравченко був уже не молодий: огрядний, але легкий у рухах, у доброму костюмі, з великим приємним обличчям. Він усміхнувся Галині тепло й привітно, наче старій знайомій. Від цієї усмішки в неї по спині пробіг холод.

Перед нею був не вуличний ватажок, звиклий тиснути кулаком. Кравченко вмів прихилити до себе, заспокоїти, дати співрозмовникові відчути себе розумною людиною. Саме такою доброзичливістю колись супроводжувалися папери, яким Галина повірила без перевірки.

Усмішка була саме така, як описувала Ірина: гладка, чемна. За вісімнадцять років обличчя обвисло й обважніло, але усмішка лишилася колишньою.

Це був він. Жодних сумнівів не лишилося.

— Галино Михайлівно.

Він підсунув Галині крісло, а сам сів навпроти — не за стіл, а поруч, по-домашньому.

— Дякую, що прийшли. Чув про вас, зізнаюся, вражений. У мої роки рідко чомусь дивуєшся, а тут треба ж: літня жінка поклала Шевченка так, що він тиждень шкутильгає. Де ви, якщо не секрет, такого навчилися?

— Довго працювала з людьми. З важкими.

— З важкими… Гарно сказано. — Він покивав, ніби її відповідь його потішила. — Не тягнутиму: я людина зайнята, а ви, бачу, не з балакучих. Покликав вас не сваритися. Навпаки. Вийшло некрасиво. Мої хлопці повелися як бики на випасі. З літньою жінкою і з матір’ю малої дитини так не можна. Я розумію це не гірше за вас. Винні. Шевченка я приструню.

Він розвів руками, зображаючи цілковиту відвертість.

— Місце за вашою Олесею лишиться, попередню плату їй повернуть, ніхто її більше не зачепить. Я даю слово, а моє слово тут дорого важить. Спитайте будь-кого. Живіть, торгуйте й вважайте, що нічого не було.

Він говорив легко й щедро, з чаром людини, звиклої, що її щедрість приймають із вдячністю. Це було страшніше за будь-яку погрозу. Галина надто добре знала таких людей.

Кравченко не мирився — він купував. Кидав їй кістку не тому, що подобрішав, а тому, що прораховував. Але головного, заради чого покликав, він іще не сказав.

— А взамін? — спитала вона.

Кравченко трохи схилив голову й подивився на неї з повагою, як на супротивника, що вгадав хід.

— Нічого особливого. Спокій. Не треба більше геройствувати при всьому ринку. Не треба ходити до інспекторів і писати заяви. Користі від них однаково немає — ви, думаю, вже переконалися. Просто живіть тихо. Ви ж по це сюди й прийшли, правда? От і живіть. Зі свого боку обіцяю: вас ніхто пальцем не зачепить. Ви розумна жінка, а розумні люди зі мною не воюють. Розумні зі мною домовляються.

Тут він зробив те, заради чого, як зрозуміла Галина, усе й затівалося. Відкинувся в кріслі, подивився на неї довгим вивчальним поглядом і заговорив дуже спокійно, майже доброзичливо:

— Савчук Галина Михайлівна. Майор у відставці. Двадцять три роки працювали начальницею загону в жіночій виправній установі. Гарна, заслужена служба. Стільки років працювати з людьми — характер треба мати. Я завжди поважав таких, як ви: людей при посаді, старого гарту.

Він знав. Після бійки встиг з’ясувати про неї все й тепер давав це зрозуміти — не погрожуючи, навіть не натякаючи, а просто розкладаючи на столі її власне життя, як карти.

Отже, інтерес у седані був не випадковий. Кравченко побачив прийом, витримку, звичку командувати й захотів дізнатися, хто втрутився в його порядок. Діставши прізвище й послужний список, він напевно згадав і стару справу. Тепер обидва сиділи навпроти й перевіряли пам’ять одне одного.

Дивися, мовляв. Я знаю, хто ти і звідки. Подумай, стара, що ще мені відомо.

Галина дивилася в його спокійне сите обличчя й розуміла: зараз вирішується все. Він перевіряє її — впізнала вона його чи ні, пам’ятає Катю чи забула. Досить видати себе одним словом, одним поглядом — і тепла зустріч закінчиться, почнеться щось інше.

Вона зробила те, чого її навчили сорок років служби: наділа маску втомленої беззахисної старої, яка рада, що від неї відчепилися.

— Я й не воювала. Мені й справді тільки спокій потрібен. Заступилася за дівчину, не стрималася. Стара вже, щоб із вами воювати. Дякую, Олеже Васильовичу. І за місце Олесі дякую. Дай вам Боже.

Кравченко ще секунду дивився пильно й уважно, потім повірив. Або зробив вигляд, що повірив. Розплився в усмішці, встав, навіть подав їй руку.

— От і розумниця. Домовилися. Дорошенко вас проведе.

Її відвезли назад. І почалася тиша…