Рятуючи своє життя, вона крикнула «ДЯДЬКУ ВАНЮ» першому-ліпшому

Першим із ніг полетів найкремезніший — той, кого на ринку звали Штирем і кого побоювалися навіть свої. Секунду тому він схопив стару за комір стьобаної куртки, щоб при всіх показово ткнути її обличчям у прилавок, щоб решта торговок зрозуміли раз і назавжди й платили мовчки. А наступної секунди він уже лежав між рядами, хапав ротом студене повітря, і ніхто в натовпі не зрозумів, як це сталося.

Жовтень. Привокзальний ринок. Шоста ранку.

Перший приморозок. Іній на вагах, пара з рота. Троє прийшли по звичний збір, але після одного спокійного заперечення вирішили при всіх провчити тиху стару, щоб іншим неповадно було.

Вони не знали одного: двадцять три роки вона була начальницею загону в жіночій виправній установі, і за цей час через її руки пройшли люди серйозніші за цих трьох. Давала собі з ними раду спокійно, за інструкцією, без злості.

Вона випросталася над тим, хто впав, поправила хустку й подивилася на двох, що лишилися, так, ніби рахувала ряди на ранковій перевірці. Без страху. А трохи віддалік у чорному седані за всім цим спокійно спостерігав чоловік, який після цього ранку вже не випустить її з поля зору.

Він іще не знав, хто вона така, але побачене змусило його насторожитися. А вона обернулася на молодшого з трьох, того, що тупцяв позаду й не наважувався лізти. Розгледіла його обличчя — і в неї все всередині обірвалося.

Бо це обличчя вона вже бачила. Давно. В іншому житті, яке вісімнадцять років намагалася забути…