Рятуючи своє життя, вона крикнула «ДЯДЬКУ ВАНЮ» першому-ліпшому

Їй було дуже зле і водночас дуже ясно. Вперше за багато років вона точно знала, що робитиме. Поки що не знала, як, але знала одне: мовчати більше не можна.

Рішення не принесло полегшення. Воно тільки відрізало дорогу назад. Тепер доведеться назвати вголос і злочин Кравченка, і власну боягузливість, а отже — добровільно зруйнувати ту версію свого життя, в якій вона завжди лишалася чесною службовицею.

Тепер однієї підозри було замало. Надто довго вона сама приймала акуратно підшиті аркуші за істину й знала, якою ціною оплачується така довірливість. Якщо знову прийти до першої-ліпшої людини у формі й викласти їй усе, Кравченко дізнається раніше, ніж почнеться перевірка, а кожен свідок лишиться сам. Отже, доведеться йти повільно: відділяти те, що вона пам’ятає, від того, що можна довести; шукати не зручне підтвердження своєї вини, а весь ланцюг; не просити повірити їй на слово, а зробити так, щоб жодна людина і жоден кабінет уже не могли сховати правду. Це було схоже не на помсту, а на пізню спробу виконати роботу так, як слід було вісімнадцять років тому.

Вона більше не збиралася мовчати ні про Кравченка, ні про Катю, ні про власний підпис. За два дні, вранці, коли ринок тільки розгойдувався, до прилавка, за яким стояли вони з Лесею, підійшов незнайомий чоловік: сухий, жилавий, у спортивному костюмі під розстебнутим плащем, із холодними, спокійними очима.

Дорошенко. Галина впізнала його відразу.

— Галино Михайлівно, Олег Васильович запрошує вас побесідувати, — сказав він рівно, без натиску. — Не бійтеся, тільки розмова. Машина чекає.

Леся беззвучно, самими губами, попросила:

— Не ходіть.

Галина м’яко відняла її руку.

— Приглянь за товаром. І за собою. Я скоро.

Вона пішла не тому, що злякалася, а тому, що сама хотіла побачити Кравченка зблизька. Подивитися в обличчя людині, яка вісімнадцять років тому підсунула їй ті папери. Переконатися…