Рибалка знайшов жінку в річці й назавжди змінив своє життя…
Наталія впізнала капелюх.
— Звідки він у тебе? Це ж мій подарунок сестрі!
— Побачив на дорозі дівчину. Спиною стояла, у цьому капелюсі. Я загальмував — у мене душа в п’яти втекла.
— І хто ж там виявився?
— Голота якась. Капелюх у річці виловила. Я дав їй грошей, щоб не патякала. Тепер заткнеться, для нас нічого страшного.
— Отже, ти це зробив. Заради мене… Нарешті, Вікторе! Більше не будемо потайки зустрічатися, обманювати мого батька. Ірини немає, і ми можемо бути щасливі.
— Я ж обіцяв, що ми все одно будемо разом.
— Розкажи, як це було. Усе, до найменшої подробиці. Як вона могла виявитися такою наївною й потрапити у твою пастку?
— Яка тепер різниця? Усе вже позаду.
— Для мене є різниця. За все життя мені так і не вдалося вийти з її тіні! Ірина — найдобріша, найкрасивіша, татова улюблениця… Хочу почути, як цьому настав кінець.
— Краще й вигадати було годі. Навіть вигадувати нічого не довелося: вона сама піднесла мені себе на тарілочці.
Віктор згадав, як опинився з дружиною біля річки.
— Кохана, що за таємниці? Куди ти мене привела? Тільки не кажи, що знову готуєш сюрприз до річниці… Ти чого? Навіщо б’єш мене? З глузду з’їхала?
— Ще й питаєш! Ти мені брехав, зраджував! Який ти після цього чоловік, Вікторе?
— Ірино, я не розумію, про що ти.
— Годі вдавати. Подивися! З моєю сестрою, у моєму домі!
— Тебе обманюють. Хтось хоче нас посварити. Це на комп’ютері зробили, зараз будь-хто таке зляпає.
— За дурепу мене маєш? Ні, я все розумію. Розлучення. Софія залишиться зі мною, і ти її більше не побачиш. А каблучку, яку ти мені з такою любов’ю дарував, пам’ятаєш? Їй місце на дні річки. Я йду.
— Нікуди ти не підеш.
— Відпусти, мені боляче!
— Жодного розлучення не буде! І доньки не отримаєш. Вона моя!
Потім Ірина вже просила про порятунок.
— Вікторе, руку! Допоможи мені, будь ласка!
— Тепер допомога знадобилася? А щойно хотіла відібрати в мене все.
— Заради Софії, прошу тебе! Не залишай мене!
— Ну давай, розлучайся! Спробуй тепер!
— Я не можу більше триматися. Вікторе, дай руку!
— То ти хочеш, щоб я допоміг?
— Так!
— Тоді заспокойся. Допоможу, не бійся.
— Будь ласка… Ні! Вікторе, ні! Не кидай мене тут, допоможи!
— В очі мені дивись, Ірино. В очі.
— Ні, прошу! Не треба!
— Благала до останнього, — розповідав Віктор Наталії. — Усе ще намагалася донькою прикритися.
Наталія засміялася.
— Пробач. Не знаю, що на мене найшло. Вона здавалася такою бездоганною, недоторканною… Я й уявити не могла, що її, як будь-яку іншу, понесе річка.
— Більше немає твоєї ідеальної жінки. Тепер твоя черга. Що відповіси батькові, коли він спитає, де вона?
— Що його улюблена донька знайшла іншого чоловіка й пішла. Нас усіх покинула, усю сім’ю.
— А він повірить? Старий свою доньку знає.
— Про це я подбаю. Зроблю так, що сумніватися йому не буде в чому. Я місяцями все готувала.
— Місяцями? Що саме?
— За обідом дізнаєшся разом з усіма. Від тебе потрібно одне: вдати, що в тебе розбите серце. Але звідки в тебе впевненість, що вона не повернеться? Якщо про нас дізналася, звідки знати, чи не з’явиться знову?
— Я бачив, як вона тонула. Її течією понесло, ніхто не знайде.
— Присягнися.
— Присягаюся. Ірини більше немає.
— А татові буде боляче…
— Поплаче, покричить, потім заспокоїться. А з дівчинкою як?
— Я стану їй матір’ю, Вікторе. Так її любитиму, що вона колишню маму й не згадає.
— От і вийде ідеальна сім’я. Ти, я і Софія. А з майном твого батька нас ніхто не посміє зачепити.
Поліна тим часом вивчала залишену їй візитівку.
— Ану подумай, Поліно. Бог же тобі не лише красу дав, а й голову. Віктор Нагірний, генеральний директор… І така людина через мокрий капелюх із машини вискочила? Ні, не просто так.
Вона згадала, як він зблід мов стіна, побачивши знахідку.
— Когось він шукає, — продовжила Поліна. — Грошей дав, щоб мовчала. А я ж нічого й не розповіла. З того, що знаю, — нічого. І сукня в нашої гості дорога, одразу видно, грошей у неї вистачає…